МАН

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ВІДДІЛЕННЯ ФІЛОЛОГІЇ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА

СЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Взаємодія міфологічного й реалістичного начал у романі Дари Корній і Тали Владмирової

«Крила кольору хмар»

Науково-дослідницька робота

учениці 10-Б класу

Запорізького багатопрофільного ліцею № 62

Федорової Орини Борисівни

Науковий керівник:

учитель української мови

та літератури,

спеціаліст вищої категорії,

Федорович Олена Василівна

ЗАПОРІЖЖЯ

2016

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1.

1.1. БІОГРАФІЇ ПИСЬМЕННИЦЬ (ДАРИ КОРНІЙ І ТАЛИ ВЛАДМИРОВОЇ)………...........................................................................................6

1.2. ІНТЕРВ’Ю З ТАЛОЮ ВЛАДМИРОВОЮ……………………………………8

1.3. РЕАЛІСТИЧНЕ ТА МІФОЛОГІЧНЕ………………………………………...11

1.4. МІФОЛОГІЧНІ ІСТОТИ ТА ЇХ ТРАКТУВАННЯ В «УКРАЇНСЬКОМУ МІФОЛОГІЧНОМУ СЛОВНИКУ» ……………………………………………...13

1.5. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ (ПОРТРЕТ, ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ, МОВА ПЕРСОНАЖЕЙ)……………………………………………14

РОЗДІЛ 2. ВЗАЄМОДІЯ МІФОЛОГІЧНОГО Й РЕАЛІСТИЧНОГО НАЧАЛ У РОМАНІ ДАРИ КОРНІЙ І ТАЛИ ВЛАДМИРОВОЇ «КРИЛА КОЛЬОРУ ХМАР»……………………………………………………………………………...18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….30

Вступ

Новий роман Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар» розширює фантастичний вимір у сучасній український прозі і це є водночас важким і цікавим творчим завданням. Здавалося б, скільки зараз написано й перекладено текстів у жанрі фентезі, що віднайти власний унікальний, органічний шлях доволі непросто, і все ж письменницям це вдалося. Шляхом сакралізації й десакралізації звичайного й усталеного, поєднанням реалістичного і міфологічного у творі. Це не просто гра слів, а властивість письменницької манери Дари Корній і Тали Владмирової.

Об’єкт дослідження: роман Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар»

Предмет дослідження: взаємодія міфологічного й реалістичного начал у романі Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар»

Актуальність дослідження: роман Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар» новий, вийшов друком у 2015 році. У ньому порушено важливу для всіх часів «вічну» проблему боротьби добра і зла й наголошено, наскільки важливо мати чітку й конкретну визначеність, а сірий – то завжди таємниця й невідомість. Дуже актуально проаналізувати цей твір, наголосивши, наскільки важливо мати чітку й відкриту позицію.

Мета дослідження полягає у спробі проаналізувати роман «Крила кольору хмар», виокремити в ньому реалістичне й міфологічне начала, простежити, як вони взаємодіють між собою. Для реалізації мети потрібно виконати такі завдання: детально проаналізувати роман під кутом зору зазначеної теми, виявити, як це зроблено в романі й на рівні змісту, й на рівні форми.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це взагалі перша спроба в літературознавстві проаналізувати роман Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар», який з’явився друком у 2015 році. Твір ще взагалі не став об’єктом дослідження літературознавців, а він надзвичайно цікавий і актуальний.

Практичне завдання: матеріали дослідження можуть бути використані на уроках позакласного читання в школі.

Висновок: у романі «Крила кольору хмар» Дара Корній і Тала Владмирова порушують проблеми «вічні», які в усі часи залишаються актуальними. Епіцентром розгляду постає проблема добра і зла, боротьби між ними. У творі увагу зосереджено на житті та сутності так званих сірих янголів, найяскравішим представником яких виступає Аделаїда.

Автори показують, як у двобій добра й зла вступає третя сила – сіра, загадкова, таємнича, яка ще не зробила остаточний вибір і не збагнула свого призначення. Усім ходом розвитку сюжету автори прагнуть вирішити цю ділему, давши відповідь на питання «За ким буде перемога?»  Фінал твору відкритий, а у підтексті ж ніби набатом звучить думка про необхідність чіткого визначення у житті, власної позиції.

Розділ 1.

1.1.Біографії письменниць (Дари Корній і Тали Владмирової)

Тала Владмирова (Таміла Тарасенко) народилася в Гуляйполі, дитячі роки провела в Чернігові, зараз мешкає в Запоріжжі. Закінчила фізико-математичну школу, випускниця філологічного факультету Запорізького національного університету. Здебільшого пише оповідання у різних жанрах фантастики українською та російською мовами.

Тала Владмирова виского цінує українську міфологію і щиро вважає, що найнезвичайніше і найцікавіше відбувається зовсім поруч.

Дара Корній (Мирослава Іванівна Замойська) народилася в селі Секунь Волинської області. Вищу освіту здобула у Львові, закінчила журналістсько-редакторське відділення Українського поліграфічного інституту. Працює у Львівській національній академії мистецтв.

Перший її видатний великий твір – роман «Гонихмарник», написаний в жанрі фентезі, який приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова». Після виходу цього роману Дара Корній здобула неофіційне звання української Стефані Майєр.

Дара Корній і Тала Владмирова вже не вперше виступають у творчому тандемі – перший їхній роман у співавторстві, «Зозулята зими», мав чималий успіх.  Письменниці віднайшли власний унікальний шлях у світі вітчизняного фентезі і створюють сучасну магію — живу і реальну…

Роман «Крила кольору хмар» нагорожденно премією «Коронація слова».

«Коронація слова» - міжнародний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей. Його метою є підтримка новітньої української культури, пошук нових імен, видання найкращих романів книжками, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку конкурентноспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

1.2. Інтерв’ю з Талою Владмировою.

- Чому ви обрали саме цей псевдонім?

- Справа в тому, що Тала – це скорочено від Таміла. Щодо Владмирової… я ще колись студенткою відсилала студенткою на конкурс, до речі, фантастичний, роботу. Я все робила в останню мить, чого не варто ніколи робити. І коли заповнювала анкету, зробила це похапцем. Хотіла написати собі псевдонім Володимирова, тому ще це моє по-батькові. Випадково пропустила літеру. Коли я вже звернула увагу як мене зареєстрували серед інших учасників, спершу хотіла звертатися до журі та прохати переєструвати. Потім побачила, що зовсім поруч зі мною стоїть Ольга Володимирова. Я подумала, що дві учасниці з однаковим прізвищем – то буде плутанина, то хай буде.

- Як давно ви зацікавились міфологією?

- З дитинства. Хоча спершу я зацікавилась міфологією скандинавських країн, древньої Греції, Риму. А трошки пізніше, десь уже в підлітковому віці зацікавилась слов’янською міфологією. Вона виявилась не менш цікавою, ніж всі інші, хоча й менш відома.

- Розкажіть будь ласка історію знайомства з Дарою Корній.

- Познайомились дуже багато років тому. Дара почала викладати розділи свого «Гонихмарника» на літературному сайті «Гоголівська академія». Я зацікавилась романом Дари, тому що мені завжди подобалась міфологія. Ми коментували твори одна одній ще до того. Вийшло так, що головна героїня Аліна – цікава особистість, але я б не сказала, що має гарячу вдачу. Трапилось так, що коли Дара дописала цей роман, їй надійшло прохання надіслати його на «Коронацію слова». Вона спершу трохи вагалася, але я не лишала її в спокою і врешті-решт вона таки відправила роман. І я була одною з тих, кому Дара зателефонувала сказати, що вона серед переможців. Це було досить приємно. У цьому  ж році я поїхала на форум видавців. Ми зустрілися і зрозуміли, що нам є про що спілкуватися не тільки віртуально, але й очно.

- Чи плануєте далі співпрацювати?

- Поживемо – побачимо. Поки що зробимо перерву. У Дари свої плани, у мене свої. Але я ніколи не кажу «ніколи».

- Як народилась ідея сюжету роману «Крила кольору хмар»?

- Що найсмішніше – народилась вона саме у Львові. Це дуже «львівський» роман. Почалося все з першого мого перебування у Львові. Коли мені показували це красиве місто, мені сказали, що дуже таланить – третій день у Львові, (а це був вересень), і жодного дощу. Кажу: «Ой, зараз накличете . От зараз простягну руку – почнеться дощ». Простягаю руку – дощ не йде, а раптом на мою руку падає білосніжна пір’їнка, а поруч не було жодного голуба, а які ще міські птахи мають біле пір’я? Подумала, що мабуть янголяче. Потім ще щось трошки пожартували, що в такому місті як Львів навіть янголи мають бути якимись незвичними. Але коли я приїхала до Запоріжжя, трапилось так, що  я почула пісню про янголів від групи «Хорта». До речі, ця пісня потрапила в епіграф. Тоді ж вийшов альбом гурту «Мельница» - «Ангелофренія». Я вже почала думати: та скільки ж можна збігів? Потім мої знайомі вирішили, що я настільки цікавлюся янголами, що почали надсилати мені різні зображення янголів в інтернеті. І я помітила, що у багатьох рукописах і на іконах янголи мають не білосніжні крила, як ми звикли, і навіть не темні, що теж звично, а якісь зовсім кольорові, незвичні. Потім я прочитала апокриф, там було щось про янголів, їх боротьбу,  а також про сірих, які вирішили залишитись між світлими та темними, а потім хотіли перейти на сторону переможців, але не встигли зробити це вчасно. Так і виник задум. Була вже написана третина роману, потім я заклопоталась іншим, відклала, а вже потім події довели до того, що разом з Дарою писати почали.

- Який момент роману ваш улюблений?

- Знаєте, важко сказати. Найбільш улюблений, мабуть, кінець, коли вже видно, що головна героїня жива, відносно здорова і є сподівання, що все буде добре, хоча й зрозуміло, що вряд чи все буде мармеладно, бо все ж таки ситуація заплутана. Насправді Ада, маючи янгольські крила, не є янголятком в сенсі вдачі. Мені справді подобаються міфологічні вставки. Наскільки я знаю, багатьом подобається ця сцена біля озера. Вона напружена, страшна, важка для написання. Були дискусії щодо розвитку подій. Довелося подумати як розрулити ситуацію. Але не буває так, що й вівці цілі, й вовки ситі. Там все ж такі дісталось усім, але головна героїня, яка щиро всім сподобалась, вийшла з усього цього з найменшими втратами.

1.3. Реалістичне і міфологічне

Реалістичне – окреслення того, що існує насправді.

Міфологічне - сукупність міфів того чи іншого народу, сприймання їх як реальних подій. Це оповідь про богів і героїв, які брали участь у творенні світу. Поняття "міфологія" має кілька значень: сукупність оповідей однієї культурно-історичної традиції (скажімо, індоєвропейської, слов'янської, української); особлива форма світосприймання; наукова дисципліна, яка досліджує міфи й міфологічні системи.

Міф — спосіб пізнання світу. У міфологічній свідомості макрокосм (природа) й мікрокосм (людина) взаємопов'язані і становлять єдину систему світобачення, де світ пізнається через людину й навпаки. Релігія обожнює вищу силу, а міф — сили природи і пристрасті людської душі. Приміром, Вітер і Гнів — це божества. Тому язичництво — це, швидше, не релігія (що передбачає зв'язок із вищою силою), а міфологія. За переконаннями давніх слов'ян-язичників,  увесь всесвіт пронизаний потужною демонічною силою. Вона небезпечна, хоча й не завжди призводить до трагедії. Цю силу можна задобрити або відстрашити за допомогою різноманітних обрядів і ритуалів. Носіїв такої енергії у християнстві прийнято називати нечистою силою, а охороняти людину від її впливів покликані Спаситель, ангели, архангели і святі. Людська душа постійно потребує єднання зі світом, тому міф завжди буде органічною часткою культури. До світогляду українців увійшли вірування та уявлення багатьох поколінь, які жили на території сучасної України й належали до різних племен та археологічних культур.

1.4. Міфологічні істоти і їх трактування в «Українському міфологічному словнику»

Янгол - надприродна істота, посередник між Богом і людьми, виконує волю Бога.

Білий янгол – сслужить Богові й людям.

Темний янгол – збунтований проти Бога, схиляють людей до гріха.

Відьма (відьмак) – один із головних персонажів нижчої демонології. Це слово походить від «відати», тобто знати все. У легендах про відьом найпоширенішим є мотив про їхні польоти на шабаш. Засобом переміщення тут слугують найбуденніші предмети домашнього вжитку: кочерга, мітла, тріпачка для обробки льону.

Вовкулака – людина, що має здатність перевтілюватись у вовка або стає ним за тяжкі провини чи від чарів злого відьмака. Вовкулаки втікають до лісу і там живуть, як звірі. Потрапляючи  до зграї, вони добувають вовкам корм, нападаючи на худобу, але не поїдають її, а тільки душать. Така людина-вовк приречена на тривалі страждання, аж поки знову не стане людиною.

Опирі тільки по смерті шкідливі, страшні, а за життя були звичайними людьми. По смерті опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло горить в хаті дуже допізна.

1.5. Засоби характеротворення (портрет, внутрішній монолог, мова персонажів)

Портрет — один із засобів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажів. Маючи за основний предмет художнього зображення взаємодію людини з довкіллям, письменники описують зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях, у взаєминах поміж ними. Пильна увага до портрету персонажів ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішні психічні стани людей відбиваються в міміці (виражальні рухи м'язів обличчя), пантоміміці (виражальні рухи всього тіла), в динаміці мовлення (інтонація, темпоритм, тембр), диханні і т.п., що допомагає в процесі спілкування глибше розуміти внутрішній світ один одного. Окрім того, одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Тому портрет є засобом психологічного аналізу. Портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими або фрагментарними, неповними; можуть подаватися відразу в експозиції чи при першому введенні персонажа в сюжет або поступово, з розгортанням сюжету за допомогою виразних деталей. Все це залежить від традицій, особливостей літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю митця. Але завжди портрет був яскравим віддзеркаленням погляду того, чиїми очима він творився, залежно від того, що знав оповідач (розповідач) про портретованого, як ставився до нього, в якій ситуації його сприймав. Художня цілісність задуму письменника немовби пронизувала і зусебіч висвічувала портрет персонажа.

Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо. Внутрішній монолог набирає все більшої ваги у творах українських письменників кінця XIX — початку XX ст.

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя (в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів – є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері  інтонації, і у вимові слів, звуків. Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв^’язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками  тощо.

Розділ 2.

Взаємодія міфологічного й реалістичного начал у романі Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар»

У контексті полеміки про пошуки нових шляхів розвитку української літератури все частіше звучить підтримувана і дослідниками, й письменниками думка про те, що чи не найбільш продуктивною й потужною у вітчизняному мистецтві слова є сфера фантастики й фентезі. Підтверджує це положення світове визнання доробку численних українських авторів і, зокрема, панівне місце вітчизняних фантастичних і фентезійних творів у друкованій продукції. Потреба формування при цьому фентезійного корпусу, базованого на власне українському матеріалі, підкреслюється особливо як наступний, неучнівський етап еволюції національного митця, крок до необхідної в українській літературній системі власної оригінальної міфотворчості [2, с.81].

Фентезі, з одного боку, дозволяє втекти  в інший світ, який у всій своїй казковості виглядає правдивішим, ніж позитивістсько-силіконово-цифровий. З другого боку, інший, значить, ближчий до Істини; у цьому світі діє закон аналогії, і тому єдиний чинник всього – це боротьба Добра і Зла, де на стороні Добра виступають Світлі янголи, а на стороні Зла - темні. Власне, цей вічний двобій через призму міфологічного та реалістичного  є найцікавішим у творі: «Янгол примирливо всідається навпроти, бере за руку, зазирає в очі» [1, с. 269].

Почнемо із сакрального, міфологічного, потаємного, що у «Крилах кольору хмар» передусім набуває Львів як місто, що є на географічній мапі світу, якого там нема, бо воно існує у паралельному, прихованому від людського ока вимірі: «І міцний та поважний пан Львів ураз зрозумів: йому самому не впоратися з великим господарством. Потрібні помічники. Янголи? Я перепитую наче очевидні речі. Та пан Олег не погоджується зі мною, сумно зітхнувши» [1, с. 276].

Таємничий Знесінський парк і Світовидове поле, Гора Лева й Сарматське море, а також іще низка місць – портали до містичного виміру вічного міста: «…Оцей ландшафтний парк, що внизу, пан Олег показує рукою на парк «Знесіння», - має не одну тисячу літ. Його не раз намагалися знищити: затопити, забудувати, зруйнувати, підірвати. Усі спроби закінчувались завжди фатально для посягачів і, звісно, для тих, хто брався виконувати дурнуваті накази. Випадкові збитки, безглузді смерті, втрата душі…» [1, с.277].

Дивовижне навколо нас, і це не просто такий собі оптимістичний слоган, бо все й насправді приховує у собі подвійну, ірреально-реальну проекцію.

Головна героїня Ада, на перший погляд, пересічна, нічим не прикметна дівчина, яка мешкає у Львові, навчається на психолога, а у вільний час ще змушена підробляти в нічному клубі з промовистою назвою «Темний янгол», насправді ж старанно приховує сірі крила.  Саме після того, як Адка долучилася до колективу «Темного янгола», читач опиняється в епіцентрі сплетеної авторами павутини (одразу нещадно і безповоротно), а головні герої – в епіцентрі павутини, довго, наполегливо і далекоглядно плетеної кимось чи чимось.  Навіть в реаліях її життя є тонкі натяки на містичність. Одразу стає зрозуміло, що назва закладу символічна, адже «випадковостей не буває, а якщо й трапляються, то не вірте в них. Це – ілюзія. Добре та якісно кимось спланована. Може, навіть вашим янголом...» [1, с. 19].

Це оманлива видимість звичайності, бо крок за кроком письменниці занурюють свою героїню у карколомний вир небезпечних пригод і смертельних пасток, де опирі й  химерні колекціонери-викрадачі душ, вовкулаки й відьмаки чатують на кожному кроці. Зовні звичайний чоловік, років сорока, Валерій Едуардович насправді й є той самий викрадач душ, який колекціонує їх заради задоволення. Душі, на диво, є основою його містичної колекції: «Далі у вікно випурхує ціла зграйка метеликів, квітів, ельфів, комах. Обережно цікавлюся, а що бачить Іра? Виявляється, лишень блискучі іскорки, що завиваються у крихітні, неймовірно красиві смерчі» [1, с. 109].

Але проблема вибору, яка завжди постає перед людиною в реальному житті через призму містики, наблизила Аду до світлих сил: «Я відпустила ті душі, але чи вони врятувалися? Кажуть, що вони заблукали і вже ніколи не знайдуть дороги додому. – Для того й існують світлі янголи, щоб віднаходити заблудлі душі» [1, с. 224].

Таким чином автори проводять паралелі між реальним і міфологічним світом і стверджують, що іноді, коли світи перетинаються і людина не може усвідомити, в якому світі вона зараз -  в реальному чи примарному - вона все одно здатна обирати світле чи темне, творити добро або зло: «Бо сірі янголи під час нарождення отримують людське тіло. Темним і світлим для того, щоб увійти у світ людей, потрібний носій. Зазвичай для світлих це людина, котра щойно померла і душа її відлетіла» [1, с. 262].

Адка – головна героїня роману ще з дитинства почала нагадувати маленького янголочка: «Худеньке кирпате дівча, надто дрібне як на десятирічний вік, щиро просить стареньку бабуню, зазираючи їй в очі. Зеленькуваті оченята, світлі кучерики довкола миниатюрного личка, відкритий усміх на калинових губенятах – дівчинка дуже нагадує янгола з листівки чи... із стародавньої картини, творець якої бачив тих крилатих вісників, принаймі уві сні» [1, с. 9].

У романі відчувається захоплення незвичайною героїнею: дівчиною Аделаїдою, яка росла без батьків і все дитинство нею опікувалась стара бабуся Ядвіга: «Вона любить свою бабусечку. Дуже-дуже любить і потай хвилюється через те, що та все аж така старенька. У бабуні ж, крім «малої горопахи», - то так бабуня її ніжно називає, - нікого нема. Зрештою, і в самої Адки, крім бабуні, - майже нікого. Тато й мама? Ну, вони таки є десь та-а-ам чи принаймі колись були» [1, с. 10].

Дівчина походить з роду сірих янголів, яка дізнається  про своє призначення і спадковість від бабусі: «Бабуся, затинаючись, почала розповідати оту саму легенду про сірих янголів, яку я щойно переповіла Валерію Едуардовичу, и про те, що мій батько теж сірий янгол. Але його вбили темні янголи через якусь там помсту, і він таки мертвий. Тобто версії про попадання під машину та про грабіжників скасовувалися. А потім бабуся почала виплітати дещо зовсім несусвітнє. Що я, Аделаїда, донька сірого янгола, теж янгол» [1, с. 86].

Саме з цього моменту реалістичне і міфологічне сплітається у єдину канву  яка пізніше у повній мірі показує нам яскраву особистість Аделаїду, яка стає справжнім сірим янголом не тільки за походженням, але й за своєю суттю. Вона може заглядати в душі, щоб зрозуміти, що відчуває людина» «Поки він не отямився, торкаюся в його свідомості того місця, куди зазирати заборонено» [1, с. 207].

У цьому міфологічному світі панують три сили: світла, що бореться за добро, темна, яка виступає на боці зла, та сіра, загадкова, таємнича, яка ще не зробила остаточний вибір і не збагнула свого призначення: «Біля Віктора ще один...світлий янгол. Обиччя просвітлене, спокійне і умиротворене. Він із неприхованою цікавістю роздивляється мене та міцно тримає Віктора за передпліччя. Невже ще одного мого приятеля  в заручники взяли? Софію – темні, Інку – сірі, Віктора – світли? Що за день такий? Схоже, що вся янголина братія в чергу вишикувалася, аби мені допекти?!» [1, с. 260].

Кожен янгол народжується з білосніжними крилами, і лише потім, коли дорослішає, визначається його приналежність до певної янгольської раси. Тільки тоді містика  починає тісно взаємодіяти з реальністю, бо янголи або допомагають людям, охороняючи їх від небезпек або ведуть їх у світ мертвих:  «Я був його янголом-охоронцем. Я тоді не встиг, банально не встиг розгорнути вчасно крила. Поруч помирала дитина в утробі матері. Я залишився допомагати іншому янголу, який припізнювався. Я не знав, що то був янгол смерті. Янголам заборонено допомагати одне одному» [1, с. 261].

Реальний світ, в якому живе Аделаїда, підкріплений містичною історією її народження, бо її батько Мечислав Світозарович також був сірим янголом, але щось постійно наближало його до темних сил, бо довівши до самогубства рідну матір Ядвігу, забравши в неї душу, він стає втіленням егоцентричного зла і ладен спалити світ заради власної насолоди: «Вона добровільно пішла з життя і віддала синові власну душу. Це можна кваліфікувати за людськими законами як «доведення до самогубства»... Мечислав отримав ключі від усього, що ховалося за дверима Втраченого Раю. Він себе вважав тоді майже Богом» [1, с. 282].

Але для свого оточення Мечислав був на перший погляд звичайною, реальною людиною, на яких ми так мало звертаємо уваги, бо не бачимо в них нічого особливого:  «Бабуся Ядвіга – то мама її батька, і вона розповідає геть інше. Говорить, що непутящий був, любив чарчину і випадково втрапив під машину, так і загинув» [1, с. 10].

Проте він той, хто народив дівчину-янгола, дав їй життя. Пізніше Аделаїда теж постане перед реальним вибором: позбавити Мечислава життя , зупинивши злу силу, але ставши вбивцею батька, або пожаліти його, даючи можливість творити зло. Саме переплетіння реалістичного і міфологічного, добра і зла, закладено в основу характеру і вчинків головної героїні Аделаїди. Ставши перед вибором - наблизитися до темного чи до світлого світу - таки здійснює батьковбивство. Ось той страшний у своїй суті і майже неможливий вибір: «Якщо чесно, то в мене спочатку було бажання… забрати на той світ усіх покидьків, що тут зібралися» [1, с.300].

Зрештою, зрозуміло, що сюжет роману обіцяє занурити читача в світ, сповнений міфології та загадковості, яка завжди приваблює українській народ: «За дохристиянськими віруваннями, за кілька днів, тобто 23 вересня, - його ( Світовида батько ) свято, і брама між світами – світом верхнім, світом нижнім та світом середнім – буде аж три дні відчинена» [1, с. 181].

Випадки шабашів темних сил або зібрання світлих сил, їхні свята, ритуальні обряди, що мають давнє походження і часто висвітлювались у творах з фольклорною основою, мають місце і в цьому романі. Адже Аделаїда теж відвідувала зібрання янголів у день Сонцестояння: «Знесінське озерце вночі виглядає набагато цікавіше, аніж удень. Ще б пак! Удень ви нізащо не побачите довкола озера купу людей у чорних довгих туніках і з каптурами на голові та з запаленими факелами у руках»  [1, с. 290].

Прикметно, що в романі Дари Корній і Тали Владмирової традиційне для такого типу творів сюжетна модель «людина зближується з представниками містичного світу і протистоїть йому, або перетворюється на частину цього світу», дещо змінюється: це все історія відносин представників світла й темряви, ангельського й демонічного. Воротар, яким став Валерій Едуардович, мав ключі від Раю і час від часу відкривав ними завісу потаємного світу: «Воротар – це охоронець воріт, який стереже їх ізсередини. Завжди з поважної родини сірих янголів, у якій бути Воротарем – призначення спадкове. І ворота він відмикає лишень тоді, коли приходить охочий отримати те, чого найдужче жадає, і приносить натомість відкупне. І відмикає їх отим самим ключем, що зараз у вас у кишені. Воротар відмикає двері, впускає досередини відкуп, віддає те, за що людина заплатила і двері замикаються… Двері Втраченого Раю відімкнулися. І назустріч Мечиславу вийшов Воротар, який мав забрати янгольську душу до комори, віддавши натомість істоті безсмертя» [1, с. 280].

Свої владні можливості Воротар використовував, послуговуючись темними мотивами, адже маючи ключі від Раю, купляв, продавав і міняв душі наївних людей. У боротьбу з цим злом вступає Аделаїда, яка обираючи світлу сторону, назавжди відбирає у нього ключі від Раю і можливість маніпулювати  людьми, керувати обставинами та часом. Таким чином ставить крапку над «і» в цій вічній боротьбі темних і світлих сил, викинувши ключ від Раю і закривши назавжди портал: «Вода в озері починає горіти. (...) Усе припиняється так само швидко, як і починалося. Вогонь різко гасне, і замість води в озері я легко можу розгледіти напівпрозорі сірі двері» [1, с.298].

Часто проводять паралелі між  романом Дари Корній і Тали Владмирової «Крила кольору хмар» і вампірським циклом С. Майєр «Сутінки», але «Крила…» сприймаються як його український варіант. На нашу думку, неофіційно закріплене за Дарою Корній звання української С. Майєр виглядає поспішним. Очевидно, що для вказаного твердження недостатньо миттєвої популярності твору серед кола читачів певної вікової категорії: багато про що можуть свідчити визначення новаторства американської саги в корпусі аналогічної прози, як складової містико-фентезійного напряму, оцінка природи відносин реалістичних і містичних героїв. Не будучи співмірним із «Сутінками» за масштабністю описуваних подій, рівнем художності тощо, значно відрізняючись за проблемно-тематичним комплексом і побудований на українському легендарно-міфологічному і реалістичному матеріалі з відповідною топікою зображення й дотриманням вітчизняних традицій міфопоетики, виявляючи ознаки системних запозичень із ряду творів, тому роман «Крила кольору хмар» не є механічним наслідуванням зарубіжного художнього досвіду.

Працюючи певний час у жанрі фентезі й належно орієнтуючись у цій літературній сфері, Дара Корній водночас стверджує, що не читала «Сутінки» («Ніхто ні в кого не списував… Стефані Майєр я не читала… Я, чесно, пробувала, але воно мені не пішло. А те, що порівнюють, я вже, знаєте, звикла») й заперечує будь-які паралелі її роману з американським творінням: «У Стефані Майєр своя історія, у мене – своя» .

В історії фантастики й фентезі, дійсно, наявні випадки дивовижної подібності оригінальних творів різних митців, коментовані самими авторами. Не виключаючи таку можливість у цьому разі, додамо, що факт виявлення певних різнорівневих сходжень із творінням Стефані Майєр, може, зумовились тим, що обидві авторки під час написання книг послуговувались спільними, прийнятими для літератури вказаної тематики й популярними в сучасному мистецтві моделями образів, сюжетів тощо.

Образи ж головних героїв за рядом характеристик відрізняються від ключових постатей творіння Стефані Майєр. Порівняно з «американською Джоан Ролінг» Дара Корній перипетії прописує набагато простіші, більше уваги приділяє звичайним людям і не принижує їх світ відносно світу надприродних істот, робить спробу ренарації українського міфу з аранжуванням елементів інших національних міфологій, привносить властиве українській душі пантеїстичне переживання світу.

Природа міфопоетики роману співвідносна з аналогічною характеристикою «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського і «Лісової пісні» Лесі Українки. У романі поєднано аспекти обох цих творів. Твори класиків, як і роман «Крила кольору хмар» побудовані на переплетенні традиційного, реалістичного з фольклорним, міфологічним, потойбічним.

Отже, звертання до фентезі та світу міфології – це спроба подолати хаос, спроба наблизитися до Істини і знайти прості відповіді, це компенсація того, чого немає в реальному світі, а також це відображення прихованих процесів, які відбуваються в реальному світі.

Роман «Крила кольору хмар» актуальний нині, коли в добу великої дисгармонії, розірваності особистості так важливе віднайдення істинно людського, людяного, яке варте боротьби за нього. Йдучи за українською міфологією й підкреслюючи зв’язок між реалістичним і міфологічним, Дара Корній і Тала Владмирова водночас говорять про важливість цілісної особистості, необхідність уміння розпізнавати добре й зле, високе й низьке, протистояння яких в людському світі одвічне.

Як видно, ідейно й за формою втілення «Крила кольору хмар»  органічний літературно-мистецьким тенденціям останньої третини ХХ-ІІ десятиліття ХХІ ст., написаний із дотриманням українських літературних традицій при їх творчому розвитку і системному звертанні в розкритті проблемно-тематичного комплексу до зарубіжного досвіду. Спроби авторок ввести в національну літературу художню інтерпретацію нового образу з корпусу української міфології і тісно ув’язати її з реалістичним, містить чимало оригінальних рішень, покликана передати національний колорит і, хоч і не позбавлена учнівських рис, може вважатися черговим успішним кроком на шляху видобування українською літературою власної міфотворчої традиції нової доби. Відповідно доцільним уявляється висвітлення динаміки рівня творчої майстерності Дари Корній і Тали Владмирової у контексті комплексного розгляду і подальшого аналізу молодого українського фентезі в цілому крізь призму традиції й новаторства. Визнання роману «Крила кольору хмар» на літературному конкурсі «Коронація слова» і цікавість соціуму також свідчить про цілком певний стан національного культурно-літературного простору и потребу поглибленого психологічного вивчення.

Висновки

У романі «Крила кольору хмар» Дара Корній і Тала Владмирова порушують проблеми «вічні», які в усі часи залишаються актуальними. Епіцентром розгляду постає проблема добра і зла, боротьби між ними. У творі увагу зосереджено на житті та сутності так званих сірих янголів, найяскравішим представником яких виступає Аделаїда.

Укотре автори підкреслюють, що, перебуваючи чи то в міфологічному, уявному, чи в світі своїх мрій, герої впливають на хід реальних подій, будують їх на свій розсуд, міняючи не тільки сучасний світ, але й заглядаючи в майбутнє. Канва подій рівноправно вплітає в композицію твору і міфологічне, і реалістичне, але в результаті розвитку сюжету і трансформації свідомості головної героїні міфологічне бере гору, й вона, усвідомлюючи своє призначення бути представником сірих янголів, впускає в своє життя ту потойбічну силу, яка надалі буде вибудовувати її реальний світ, торувати її життєвий шлях.

Право обирати є завжди, і навіть душа сірого за правом народження янгола  може врівноважити власні шальки терезів добра і зла, або схилити їх на котрийсь бік, і цією стороною не обов’язково буде темрява. Так містична основа дає краще розуміння реалій нашого світу і його осмислення, бо так як і Ада, кожен з нас стає перед вибором: який шлях у житті обрати – світлий, темний або бути посередині  між ними. Це право належить тільки людині, а містика і міфологічне обрамлення створює лише умови, в яких ми робимо вибір і стаємо або переможеними, або переможцями.

Список використаних джерел

1.    Дара Корній, Тала Владмирова. Крила кольору хмар. – Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» , 2015. – 320 с.

2.    Шевченки Н. та О. Бранці мороку: Роман / Наталя Шевченко, Олександр Шевченко ; худож.-оформлювач Л. Д. Киркач-Осипова. – Х : Фоліо, 2007. – 252 с.

3.    Лем С. Соляріс : Роман / Лем Станіслав ; пер. з польської Дмитра Андрухова. – Л. : Кальварія, 2005. – 200 с.

4.    Руденко М. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту) / Руденко Микола. – Тернопіль : Джура, 2001. – 248 с.

5.    Українські замовляння / упорядковування М. Н. Москаленка ; авт. передм. М. О. Новикова. – К. : Дніпро, 1993. – 309 с.

6.    Костенко Роман. Міф : [роман]. – Рукопис.

7.    Войтович В. Українська міфологія / Валерій Войтович. – К. : Либідь, 2002. – 664 с.

8.    Головацький Я. Виклади давнослов’янських легенд, або Міфологія / Яків Гловацький; пер. Н. М. Клименко; передм. М. Ф. Слабошипцького. – К. : Довіра, 1991. – 94 с.

9.    Еліаде М. Священне і мирське ; Міфи, сновидіння і містерії ; Мефістофель і андроген ; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Мірча Елиаде ; пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахно. – К. : Основи, 2001. – 591 с.

10.     Коминацький П. Влес-Книга. Скрижалі буття оріїв-русів-українців од ХХ тис. до н. д. До 878 року / Петро Комнацький ; реконструкція і пер. П. Комнацького. – К. : Бібліотека українця, 2002. – 198 с.

11.      Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. : Проблеми естетики і поетики / Юрій Кузнецов. – К. : Зодіак – Еко, 1995. – 304 с.

12.      Літературознавча енциклопедія : у 2-х т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : Академія, 2007. – Т. 2. – 2007. – 624 с.

13.      Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців: (Когнітивна антропологія) / М. Гримич. – К. : Віпол, 2000. – 379 с.

14.      Гурдуз А. «Варти» С. Лук’яненка (і В. Васильєва) в мистецькому контексті межі ХХ-ХХІ ст. / А. Гурдуз, К. Шаталова // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – К. : Твім інтер, 2009. – Вип. 33. Ч. 1. – С. 180-190.

15.     Корній Д. Гонихмарник / Дара Корній. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2010. – 336 с. : іл.

16.     Кобилянська О. Ю. Твори : в 5 т. / О. Ю. Кобилянська. – К. : Держлітвидав, 1962-1963.

17.     Українські замовляння / упорядкування М. Н. Москаленка ; авт. передм. М. О. Новикова ; ред. І. М. Римарук. – К. : Дніпро, 1993. – 309 с.

Науково-дослідницька робота призерки обласного туру конкурсу МАН у 2016 році

І місце

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

 

 

ВІДДІЛЕННЯ ФІЛОЛОГІЇ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА

СЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

 

«Проблема СНІДу в романі С. Талан «Коли ти поруч»

 

Науково-дослідницька робота

учениці 11-Б класу

Запорізького багатопрофільного

ліцею № 62

Худякової Анастасії Сергіївни

Науковий керівник:

учитель української мови

та літератури,

спеціаліст вищої категорії,

Федорович Олена Василівна

ЗАПОРІЖЖЯ

2016

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

1.1.       АВТОБІОГРАФІЯ ПИСЬМЕННИЦІ (СВІТЛАНИ ТАЛАН). 5

1.2.       ІНТЕРВ’Ю З ПИСЬМЕННИЦЕЮ... 6

1.3.       ЗАГАЛЬНИЙ РІВЕНЬ ПРОБЛЕМИ СНІДУ В СВІТІ ТА ЗОКРЕМА В УКРАЇНІ. 10

1.4 ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ( ПОРТРЕТ, ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ, МОВА ПЕРСОНАЖІВ)  13

РОЗДІЛ ІІ. 15

2.1 ПРОБЛЕМА СНІДУ В РОМАНІ С.ТАЛАН «КОЛИ ТИ ПОРУЧ». 15

ВИСНОВКИ.. 24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 26

 

 

 

ВСТУП

 

Новий роман Світлани Талан «Коли ти поруч» розширює кругозір людини в сучасному світі. Здавалося б, скільки зараз написано любовних романів, що здивувати і зачепити душу людини досить складно, і все ж письменниці це вдалося. В українському суспільстві нині спостерігається кризова ситуація, що виражається передусім у втраті ціннісних підвалин життя. А оскільки мораль є могутнім чинником цивілізації, то духовна деградація людства цілком може призвести до фатальних наслідків.

На думку Федора Шандора, «девальвація цінностей сприймається як духовний вакуум, який дезорієнтує людей, що вірять у вічність стабільної системи. Звідси – пасивність, байдужість до того, що відбувається, ескапізм  [авт.: втеча від дійсності, втрата реальності], скептицизм, що доходить до цинізму. Посилюється відчуження, почуття самотності, відсутності смислу життя та мети, а разом з тим зростає потяг до гедонізму, виникає прагнення жити сьогоднішнім днем, плисти за течією тощо. Страх перед майбутнім, непевність у завтрашньому дні призводять не лише до фрустрації, а й до активізації в людині деструктивного агресивного начала, яке виливається в різні форми аморалізму та девіантної поведінки»[3, c.74].

У романі Світлана Талан «Коли ти поруч» порушує не лише проблему толерантного ставлення до ВІЛ-інфікованих людей, а й змушує замислитися над такими глобальними філософськими категоріями, як життя і смерть, питаннями сенсу буття.

Об’єкт дослідження: роман Світлани Талан «Коли ти поруч» та її художнє моделювання

Предмет дослідження: проблема СНІДу у романі Світлани Талан «Коли ти поруч»

Актуальність дослідження: роман Світлани Талан «Коли ти поруч» новий, вийшов друком у 2012 році. У ньому порушена актуальна проблема нашого століття – вигнання та неприйняття людей, хворих на СНІД. На жаль, відсоток людей, хворих на цю «чуму ХХІ століття», стрімко зростає. Люди крізь «рожеві окуляри» не бачать проблеми інших. Вони занепокоєні тільки власним здоров’ям, щастям та майбутнім, не замислюючись над тим, що ця проблема може торкнутися  кожного у найнесподіваніший момент життя. Тому актуальність цієї теми у нашому суспільстві спонукала мене проаналізувати цей твір і дослідити погляд на проблему через призму літератури , акцентуючи увагу на тому, що люди, хворі на СНІД, мають право на нормальне життя у суспільстві.

Мета дослідження полягає у спробі проаналізувати роман Світлани Талан «Коли ти поруч», дослідити проблеми людей, хворих на СНІД.

 Для реалізації мети потрібно виконати такі завдання: детально проаналізувати роман під кутом зору зазначеної теми, визначити шляхи розв’язання проблем, порушених у романі

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це взагалі перша спроба в літературознавстві проаналізувати роман Світлани Талан «Коли ти поруч», який  був надрукований у 2012 році. Твір ще не став об’єктом дослідження літературознавців, хоча є надзвичайно цікавим і актуальним.

Практичне значення: матеріали дослідження можуть бути використані на уроках позакласного читання в школі.

РОЗДІЛ І.

1.1.                    АВТОБІОГРАФІЯ ПИСЬМЕННИЦІ (СВІТЛАНИ ТАЛАН)

 

Я народилася на Сумщині, у родині сільських учителів. Батько викладав українську мову та літературу. Він був закоханий в рідну мову і рідний край, знав багато прислів'їв і приказок і був відмінником народної освіти України. Від нього в мене любов до української мови. Я з нетерпінням чекала уроки літератури, коли писали твори.

Коли я вчилася в дев’ятому класі, відправила свій нарис на конкурс в місцеву газету і перемогла. І з тих пір стала позаштатним кореспондентом. Відразу після школи мене запрошували районна та обласна газети, радили вступати в літературний інститут, але я вибрала шлях батьків і закінчила Глухівський педагогічний інститут.

Доля закинула мене в наше гарне місто Сєвєродонецьк у 1989 році. Тут я багато років працювала вчителем початкових класів.

Відразу ж, по переїзду на нове місце, я написала нарис у місцеву газету. Незабаром отримала листа від керівника літературної студії, поета Йосипа Курлата. Він написав, що в  мене хороший стиль і запросив на заняття. Я не змогла піти з банальної причини. Виховуючи самостійно сина й отримуючи мізерну вчительську зарплату, я не мала хорошого вихідного одягу, тому просто посоромилася прийти на зустріч. Після цього я взагалі перестала писати. Напевно, потрібно було пройти життєві випробування, багато пережити й переосмислити, щоб зрозуміти: моє життя неможливе без літератури.

Почала писати три роки тому. Був тужливий період у житті. І тут я згадала про те, що колись я багато писала. Спробувала писати знову. І раптом відчула, що написання творів стало для мене життєво необхідним, потрібним, як саме повітря. Я відправляла свої роботи в різні видавництва, але їх відкладали в резерв – у такий важкий час ніхто з редакторів не хотів брати на себе сміливість видати книгу письменника-початківця. Але я не опускала руки і ще завзятіше сідала за робочий стіл.

1.          

1.1.          

1.2.         ІНТЕРВ’Ю З ПИСЬМЕННИЦЕЮ

 

У минулому місяці у видавництві «Навчальна книга – Богдан» вийшов друком третій роман у жанрі true story (правдиві історії) «Мої любі зрадники». Авторка книги – письменниця Світлана Талан з Сєвєродонецька. Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2011) та володар відзнаки фонду  О. Пінчук АНТИ-СНІД «За найкращий роман на гостросоціальну тематику».

У 2012 р. авторка потрапила до п’ятірки обраних Міжнародного конкурсу «Коронація слова». У тому ж році С. Талан посіла третю сходинку в рейтингу найуспішніших українських письменників за версією журналу «Фокус», бо протягом року роман був проданий загальним накладом 80 тисяч екземплярів.

На сторінках нашого видання – «рецепти» успіху від Світлани Талан.

– Світлано, ще два роки тому Ваше прізвище не було відоме в сучасній літературі. На теперішній час стали двічі лауреаткою престижного Міжнародного літературного конкурсу; у Вас вийшли друком три книги... Але ж написані вони були не протягом останніх років, а мабуть, раніше? Як відбулося перетворення літературної Попелюшки в принцесу?

– Я почала писати у 2008 році. Творчі пошуки, пошуки свого письменницького «Я» тривали три роки. Лише у 2011 році мій роман «Щастя тим, хто йде далі» став лауреатом «Коронації слова» та отримав відзнаку від фонду АНТИ-СНІД Олени Пінчук «За  найкращий роман на гостросоціальну тематику», а наступного року мій роман побачив світ під назвою «Коли ти поруч» та в авторському перекладі на російську мову «Когда ты рядом».

– І все ж таки, що стало поштовхом до написання романів?

– Це питання мені задають найчастіше. Напевне, так було заплановано зверху, але я цього не помічала. Життя давало підказки, що я пішла не тим шляхом, але ми, люди, так часто буваємо сліпі! І тоді саме життя загнало мене в глухих кут, звідки, здавалося, виходу немає, а в спину встромили ножа ті, від кого не чекала. В якусь мить я впала у відчай та піддалася депресії. Ніколи не забуду той непривітний, холодний та сумний день лютого, коли поглинули думки, що життя пройшло повз мене. Я сиділа в задумі, бо не хотілося ані їсти, ані пити, навіть жити. Тоді мій чоловік запропонував мені написати книгу. Я відповіла, що не зможу, але ця його пропозиція була як спалах сірника, який здатен розпалити велике багаття. Тепер я розумію, що то був фатальний день мого життя. До цього часу я достеменно не знаю, чи він вірив у мої здібності, чи сказав ці слова, щоб відволікти мене від сумних думок, але я наступної ночі не зімкнула очей. Ледь дочекалася ранку, щоб сказати йому, що у мене є вже сюжет для написання роману і що я буду письменником, попри всі життєві негаразди, навіть не важливо коли, але обов’язково стану гарним письменником. Напевно, ворота Божі були відкриті у ту ранню годину, бо так і сталося, хоча й не одразу. Починала я писати російською мовою, це були чуттєві жіночі романи про кохання. До речі, один з них «Без прошлого» цього літа виходить в Канаді в одному з російськомовних видавництв.

– Дозвольте поцікавитися, скільки доводиться працювати, щоб написати роман?

– Написанню роману передує клопітка підготовча робота. Здається, що сюжет вже визрів, головні герої вже поруч зі мною, але залишається безліч деталей, другорядні персонажі, описи побуту, одягу, зовнішності тощо. Прокидаюся вночі й біжу до робочого столу, щоб встигнути записати якусь думку, бо до ранку забуду. Іноді пишу на якомусь клаптикові паперу, що попався під руку, не вмикаючи світла. До часу, коли починаю викладати роман, збирається добра тека з моїми записами-папірцями, у яких розібратися можу лише я сама. Тому важко сказати, скільки часу йде на написання твору. Записати можна за кілька місяців, а все упорядкувати та обдумати можу за півроку або навіть рік.

– Ваш другий роман – «Не вурдалаки» – заснований на історії Вашої родини. А інші? Наприклад, «Коли ти поруч»?

– Я пишу в жанрі «true story» (правдивої історії), бо в кожному романі – історії з життя. Це не означає, що я почула з чиїхось вуст розповідь й поклала в основу свого роману. Історію Даринки з «Коли ти поруч» я почула в потязі від її матері, образ Ілонки написаний з реальної людини, історію Андрія почула від знайомої медсестри. Мені залишилося включити уяву, щоб переплести життєві шляхи героїв в одному сюжеті та додати щось своє.

– Є у Вас особистий «рецепт» написання роману, який би мав успіх у читачів?

– Такого рецепту немає. Потрібно бути з читачем щирим та відвертим, а героям своїх творів віддати частинку своєї душі. І не потрібно шкодувати, коли в них залишається частина тебе самої, а після написання роману відчуваєш себе вкрай виснаженою та навіть спустошеною, бо, як відомо, чим більше віддаси, тим більше отримаєш. Роман «Коли ти поруч» я написала на одному подиху. Мене переповнювали емоції та почуття – настільки вразила історія дівчини, яка волею долі захворіла на СНІД, а сучасне суспільство виявилося не готовим сприймати таких хворих. Я дуже болісно реагую на несправедливість життя, тому не могла не розповісти цю історію. Звичайно, що без перемоги в конкурсі, тим паче без видавництва «Клуба Сімейного Дозвілля», яке взяло на себе ризик видати дебютну книгу та розповсюдило її не лише в Україні, а й в Росії, Білорусі та Казахстані, в мене не було б такої кількості читачів.

– Щось змінилося у Вашому житті після виходу першої книги?

– Так. Я отримала й зараз продовжую отримувати безліч листів від людей, з якими відбулася подібна історія. Навіть не знала, що є община, де живуть ВІЛ-інфіковані, яким не знайшлося місця в родині, серед близьких людей. Вразили їх життєві історії та те, що вони живуть у страху, щоб сусіди не дізналися про їх хворобу. Якось знайшов мене один юнак, який спочатку був успішним студентом медичного університету, а потім став наркозалежним. Він не дав наркотикам проковтнути себе і зараз допомагає іншим. Його реальна  історія лягла в основу одного з моїх ще не виданих романів.

– А які, на Ваш погляд, риси характеру повинен мати письменник, щоб отримати визнання? А чи є вони у Вас?

– Якась частина природного дару, без сумніву, повинна бути в письменника. По-друге, потрібно мати добре розвинену уяву. Але головне, як і в будь-якому роді занять, потрібно бути одержимим у доброму сенсі цього поняття. Чи є така риса в мене? Напевно, що є, бо не кожен може витримати три роки щоденної, по 5-7 годин марної роботи. Я писала ночами, після роботи романи, надсилала їх до різних видавництв, але отримувала відмову. Десь з годину я сиділа в шоковому стані та відчаї, а потім казала: «Ну зачекайте! Мене так просто не зламати!» І я одразу ж сідала за написання нового роману. Письменницька злість (якщо таке поняття є) надавала мені сили та творчої наснаги. Після відмов я писала ще з більшим завзяттям, знаючи, що дороги назад вже немає. Питання в тому, скільки ще мені потрібно працювати? Якби мені сказали, що пиши ще п’ять років щодня і лише тоді станеш письменником, я б погодилась не замислюючись.

– Ваші побажання молодим письменникам.

– Пишіть щодня хоча б одну сторінку. Не чекайте, доки до вас прилетить Муза та нашепче щось оригінальне. Пишіть, коли на душі радісно, і коли сумно, бо написання творів – це щоденна клопітка та виснажлива праця. Коли відчуєте, що не можете і дня прожити без творчості, тоді й прийде до вас Муза – вона не любить ледачих. Проживайте життя разом зі своїми героями, а не описуйте їх життєві ситуації. Герой тоне – пірнайте у воду й ви! Він кохає – кохайте разом з ним! Він плаче – не соромтеся своїх сліз! Ось тоді читач відчує, що ви з ним щирі. Ви ж відчуваєте, коли актор грає фальшиво? Чому ж тоді можна припустити, що читача можна обдурити? Не скупіться на почуття, поділіться ними з читачами так, як ділитеся з найближчою вам людиною. І тоді читач теж буде плакати разом з вашими героями, сумуватиме, радітиме, вашу книжку покладе на видне місце і… знову з нетерпінням чекатиме на ваше нове творіння. Шлях до душі читача можна прокласти лише через відкритість назустріч людям, через відвертість та щирість.

– Читачі теж з нетерпіння чекають від Вас, Світлано, нової книги. Над чим працюєте зараз?

– Збираю матеріал про Голодомор 1932-33р.р. на сході України, зустрічаюсь з очевидцями цього жахливого злочину, вивчаю побут та звичаї того часу. Як результат цієї роботи з’явився друком роман «Розколоте небо», а події на Сході України в наш час лягли в основу роману «Оголений нерв». [24].

1.                     

1.1.                     

1.2.                     

1.3.                    ЗАГАЛЬНИЙ РІВЕНЬ ПРОБЛЕМИ СНІДУ В СВІТІ ТА ЗОКРЕМА В УКРАЇНІ

 

СНІД в Україні

За два місяці 2016 року в Україні за даними Українського центру контролю за соціально небезпечними захворюваннями МОЗ України було зареєстровано 2 262 нових випадки ВІЛ-інфекції (з них 443 діти до 14 років). Всього з 1987 року в Україні офіційно зареєстровано 282 620 нових випадків ВІЛ-інфекції, від СНІДу в Україні померло 38 840 осіб. Найбільш уражені ВІЛ-інфекцією регіони - це Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська та Київська області,  а також Київ.

Інформація наведена без урахування АР Крим та Севастополя, які не надають даних зі статистики епідемії з квітня 2014 року. Також відсутні дані по деяких місяцях з Донецької та Луганської областей, з літа 2014 року дані з цих регіонів не надходять в повному обсязі.

Незважаючи на те, що в 2014 році через втрату контролю над деякими регіонами нашої країни немає даних офіційної статистики, які були б повністю порівнянними з даними 2013 року, можна стверджувати, що маховик епідемії знову починає розкручуватися. За даними першого кварталу 2014 року, коли Український центр з контролю за соціально небезпечними захворюваннями в повному обсязі отримував дані з усіх регіонів України, кількість нових випадків ВІЛ зросла на 6 відсотків у порівнянні з першим кварталом 2013 року. За оцінкою експертів до кінця 2014 року епідеміологічна ситуація в нашій країні значно погіршилася.

Починаючи з 2008 року, українці найчастіше інфікуються через незахищений секс. Якщо в 2005 році через сексуальні контакти інфікувалися 33 відсотки людей, у яких була виявлена ​​ВІЛ-інфекція, то в 2012 році цей відсоток зріс до 51. Вперше понад половину нових випадків передачі ВІЛ-інфекції відбулося через незахищений секс. У 2015 році цей показник склав 60 відсотків. Більшість випадків інфікування ВІЛ в Україні сьогодні реєструються у молодих людей віком від 15 до 30 років.

Україна залишається лідером в Європі за масштабами поширення ВІЛ-інфекції. За оцінками експертів UNAIDS, в Україні з ВІЛ-інфекцією живе близько 290 тисяч осіб. І тільки кожен другий знає про свій діагноз - станом на 1 січня 2016 року на обліку в Україні знаходиться 126 604 ВІЛ-позитивних пацієнта.

Щороку кількість ВІЛ-позитивних людей в Україні зростала, але з 2005 року приріст нових випадків ВІЛ (прискорення епідемії) щорічно зменшується: в 2005 році в порівнянні з 2004 роком - плюс 15,6 відсотка, а в 2011 році в порівнянні з 2010 роком - плюс 3,4 відсотка.

У 2012 році вперше в історії України епідемія ВІЛ / СНІДу сповільнилася - за даними офіційної статистики в 2012 році темпи поширення ВІЛ-інфекції (кількість нових випадків ВІЛ) виявилися нижчими, ніж у 2011 році. Це стало результатом національних програм по роботі з уразливими групами і масштабних інформаційних кампаній з профілактики ВІЛ / СНІДу.

У 2013-2014 роках через скорочення програм з боротьби зі СНІДом темпи епідемії знову почали зростати.

1.4 ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ( ПОРТРЕТ, ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ, МОВА ПЕРСОНАЖІВ)

Портрет — один із засобів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажів. Маючи за основний предмет художнього зображення взаємодію людини з довкіллям, письменники описують зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях, у взаєминах поміж ними. Пильна увага до портрету персонажів ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішні психічні стани людей відбиваються в міміці (виражальні рухи м'язів обличчя), пантоміміці (виражальні рухи всього тіла), в динаміці мовлення (інтонація, темпоритм, тембр), диханні і т.п., що допомагає в процесі спілкування глибше розуміти внутрішній світ один одного. Окрім того, одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Тому письменники фіксують як зовнішній вигляд персонажів, так і їх внутрішній стан, намагаються витлумачувати відповідність чи розбіжність між їхніми т.зв. зовнішнім і внутрішнім портретами. Тому портрет є засобом психологічного аналізу. Портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими або фрагментарними, неповними; можуть подаватися відразу в експозиції чи при першому введенні персонажа в сюжет або поступово, з розгортанням сюжету за допомогою виразних деталей. Все це залежить від традицій, особливостей літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю митця. Але завжди портрет був яскравим віддзеркаленням погляду того, чиїми очима він творився, залежно від того, що знав оповідач (розповідач) про портретованого, як ставився до нього, в якій ситуації його сприймав. Художня цілісність задуму письменника немовби пронизувала і зусебіч висвічувала портрет персонажа.

Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично внутрішній мнонолог оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо. Внутрішній монолог набирає все більшої ваги у творах українських письменників кінця XIX — початку XX ст. У зв'язку з посиленням психологізму зображення і відповідно до цього жанрово-стильових змін літературних творів, автор дивиться під новим кутом зору на об'єкт спостереження, шукає оптимального співвідношення у зображенні персонажа і його оточення, порушує часове розгортання сюжету, а головне — аналізує стан душі персонажа.

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя (в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.п. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері  інтонації, і у вимові слів, звуків тощо. Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв’язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальновживаними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками  тощо.

РОЗДІЛ ІІ.

2.1 ПРОБЛЕМА СНІДУ В РОМАНІ С.ТАЛАН «КОЛИ ТИ ПОРУЧ»

Уряди економічно розвинених країн ось уже кілька десятиліть не шкодують десятків, а то і сотень мільярдів доларів, щоб науки природознавства, зокрема медико-біологічна наука, відкрили формулу ліків, які виліковують таку все ще невиліковну хворобу, як СНІД людський, - "чуму" кінця XX - початку XXI століття. У цьому напрямку досліджень зайняті тисячі талановитих вчених-дослідників природи, серед яких є і геніальні в своїй галузі вчені, а радикального результату як не було, так і немає. Паліативні результати, звичайно ж, є; вони продовжують життя хворих на СНІД, але чому ж немає радикального вирішення проблеми лікування тієї ж хвороби? Чи причина полягає в недостатній талановитості самих вчених-вірусологів, або у відсутності геніальних біологів-імунологів - тих і інших більш, ніж достатньо, достатньо і фінансових коштів для позитивного вирішення цієї біологічної проблеми. Тоді в чому ж суть проблеми, яка заважає природничим наукам відкрити хоча б концептуальну формулу ліків, з перетворенням якої в формулу медико-біологічну проблема невиліковності СНІДу нарешті була б вирішена раз і назавжди? Чи існує одна така причина, яка іманентна всім без винятку натуралістам і тому заважає їм усім - посереднім, талановитим і навіть геніальним - домогтися радикально позитивного результату? Так, така причина є! Всім цим вченим заважає їх же існуючий світогляд, який філософськи, та й гносеологічно один на всіх. Без зміни цього світогляду не змінити застиглі філософські та гносеологічні парадигми нинішнього природознавства. Зміна світогляду в сфері природничих наук є першочергова справа філософії і гносеології, а справа самих природничих наук - опанувати цим світоглядом. В цьому випадку є впевненість, що СНІД буде переможений [2, с. 58].

Талановита письменниця, дипломат престижного літературного конкурсу «Коронація слова», Світлана Талан розповідає драматичну історію, яка ... може статися з кожним із нас.

Авторка розглядає проблему під різними кутами зору в різних  соціальних групах суспільства. Саме мова автора формує особливості стилю даного роману, де Світлана Талан акцентує увагу не так на причинах і наслідках хвороби, бо це є доволі традиційно, а на ставленні до людини, як в близькому оточенні так і в обумовлених соціальних колах. Саме ліричні відступи, в яких авторка звертає увагу на ставлення до людей, хворих на СНІД, дають можливість усвідомити, що хвороба стає єдиною причиною розриву між колись близькими людьми. Ця хвороба не залишає жодного шансу на подальше гідне життя, бо соціум не дає хворій людині жодної можливості для достойного майбутнього. Далі тільки животіння і життя за законами обмеженості і резервації. А це нагадує пожиттєве ув’язнення. Тому мова автора насичена емоціями співчуття і безвиході, щодо змальованих ситуацій і героїв твору.

 Портретна характеристика 20-річної дівчини Дарини є досить докладною, що дає змогу авторці акцентувати увагу на трагізмі ситуації, в яку вона попадає. Вона, будучи чистою і світлою людиною, кинулась на допомогу іншим, не замислюючись про свою особисту безпеку в даній ситуації. Тому через призму портретної характеристики, антитезу і трансформацію зображуваних подій авторка підкреслює, що навіть  найневинніша людина в нашому світі не застрахована від перепитій долі: «…світло-русяве, пишне волосся, красивими хвилями доходило до плечей. А найголовніше – очі Даринки. Блискучі, променисті, яскраві, вони мали колір синього, бездонного весняного неба. Здавалося, вони випромінюють світло зірок на нічному небі. У них сяяв і жвавий інтерес, і питання, і жартівлива грайливість. Але Даша весь час почувалася незручно й опускала очі, прикриваючи їх пухнастими довгими нефарбованими віями. Її шкіра була гладкою і ніжною, шия довгою, чуттєвою, внизу з двома маленькими родимками» [1, с.30]. Все змінюється в її житті після страшної аварії. Хто, як не медсестра повинна знати, що домедичну допомогу потерпілому треба надавати в медичних рукавичках. Згодом Даринка дізналася про страшний  діагноз – СНІД, який вона отримала після аварії:

– Дашо, – одним подихом випалила Свєтка, – у тебе результат позитивний.

– Не зрозуміла, – сказала Даринка, вирішивши, що подруга помилилися. – Повтори, будь ласка.

– У тебе СНІД, – пролунало у слухавці, як суворий вирок прокурора. – Але можна ще раз спробувати здати аналізи, повторно…[1, с. 118]

Згодом головну героїню виганяють з дому батьки, які звинувачують доньку в начебто аморальній поведінці, бо, на їх думку, тільки це могло призвести до подібних наслідків. Вони  вважали, що дочка заразилася через секс з наркоманом. Люди, яких вона вважала рідними, не хочуть навіть розібратися в причинах, не кажучи вже про те, щоб підтримати її. Діалог Дарини з батьками піднімає найдавнішу проблему – нерозуміння батьків і дітей:

« - Знаєш! – стукнув кулаком по столу батько так, що Даша підстрибнула від несподіванки, а мати впустила ложку на підлогу. – І всі знають, звідки у молоді цей СНІД береться! Сплять дівки міські з наркоманами, а потім хворіють!

– Я… я… я ні з ким не спала, – тремтливим від хвилювання голосом сказала Даринка.

– Піди це розкажи чоловікам, дідам та бабам по селу. Повірять вони тобі чи ні? Як ти думаєш? То ж бо й воно! Ніхто тобі не повірить, і ти це знаєш. За спиною тепер тільки й перешіптуються!» [1, с.135]. Здавалося б, що на них можна завжди покластися. Але батькові та матері була важливіша думка сусідів, ніж моральний стан власної доньки. Внутрішній монолог передає переживання і приреченість у даній ситуації: «– Мамо! – Даша подивилася на матір очима, повними жаху залишитися в цьому великому світі наодинці зі страшною хворобою. Мати глянула на дочку і побачила блискучі від застиглих у них сліз її великі сині очі, в яких були і розпач, і тривожне очікування. Їй було шкода дочки, але неписані статути села штовхали її позбавитися ганьби будь-якими шляхами. До того ж вона завжди сліпо підкорялася волі чоловіка. Мати була налякана й розгублена. Вона так і стояла біля плити, нервово перебираючи кінчик заяложеного фартуха» [1, с.139]. Батько почав пити, а мати хоч трохи, але намагалася підтримати дочку, попри заборони чоловіка. Дарину навіть не повідомили про смерть бабусі, яка її дійсно любила.

Більше того, батьки повідомляють це своєму старшому сину, який обриває з нею всі стосунки. Прагматичність і жорстокість її брата є теж доволі типовою і являється чи не останнім штрихом до змалювання безвихідності ситуації. Внутрішній монолог і переживання Дарини входять у десонанс з думками і діями її брата, який після новини про хворобу не дзвонив Дарині.. Він навіть заборонив їй бачитися зі своїми дітьми:

«– Олександр сказав, що ноги ні його, ні дітей тут не буде, якщо… Загалом, якщо ти будеш тут.

– Неправда, – Даша замотала головою. – Це неправда. Не може бути. Діти виросли у мене на руках… Саша не міг так сказати. Не міг!

– Правда, – кивнула мати і витерла очі. – Так і сказав.

– А що ти чекала почути? – спитав батько. – Та я б і сам йому не дозволив привезти онуків. Сама розумієш, що вони можуть заразитися» [1, с.137] .

Ця ситуація  досить впізнавана, бо іноді досить одного неправильного кроку, щоб батьки відреклись від своєї дитини. Саме авторська мова в даному романі є не тільки засобами індивідуалізації, але й типізації поданих ситуацій, які не оминув Тарас Шевченко у своїй поемі «Катерина».

Світлана Талан наголошує на тому, що найчастіше руки допомоги може протягнути не той, хто фінансово має таку можливість, а той, в кого є бажання допомогти. Бабуся – єдина близька людина, яка підтримала онуку. Вона віддала останні гроші на лікування Дарини:

«Бабуся попорпалася рукою десь під матрацом і дістала стос грошей, загорнутих у целофан.

– Ти що, на грошах спиш? – посміхнулася Даша.

– Це мої гроші, на смерть. Бери їх, Даринко, витратиш на ліки.

– Ні, я ці гроші не візьму, – запротестувала Даша.

– Бери, кажу! Тобі вони потрібніші. Ти молода, красива, тобі треба вилікуватися. А мені вони навіщо?» [1, с.144].

Найкраща подруга Дарини – Свєтка. Вони товаришують з дитинства. Свєтка підтримувала подругу, давала поради. Разом з тим вона є досить нахабною, корисливою, заздрісною та трохи зарозумілою людиною. Саме через портретну характеристику, засобами опису і порівнянь авторка намагалась подати якнайяскравіше образи двох подруг: «Даша з раннього дитинства завжди і в усьому поступалася подрузі та завжди з нею погоджувалася. Навіть якщо були у них якісь розбіжності, то Даринка намагалася м’яко і тихо висловити свою думку. Якщо Свєта з нею не погоджувалася, то Даша нічого їй далі не доводила, змирившись із тим, що сперечатися з подругою марно» [1, с.98].  Свєтка одна з тих дівчат, які шукають собі в цьому житті не кохання, а «гаманець» у чоловіків. І внутрішній монолог героїні демонструє її корисливість:  «Якщо нічого на мого Веніаміна Павловича не подіє, мені доведеться дістати козирну карту. Шляхом маленького, на перший погляд, безневинного жіночого шантажу можна одружити чоловіка. Подумай сама. Він створив цю клініку на свої гроші, вклав у неї кошти і душу, підібрав гарний персонал, переманивши сюди найкращих лікарів міста. І все це заради іміджу клініки. А якщо у мене буде те, що може скомпрометувати клініку і його самого? Веня не захоче втрачати клієнтів, не піде на те, щоб медперсонал розбігся через відсутність клієнтів і, природно, грошей. Що йому залишиться робити? Відповідаю: виконати мої умови. А моя умова: взяти мене за законну дружину. Всього-то!» [1, с.63]. Вона стала коханкою завідувача клініки Веніаміна Павловича. Свєтка повела себе найгірше з кращою подругою, бо зазвичай найближчі люди стають зрадниками. Адже тільки близьким ти можеш відкритися у своєму горі, сподіваючись на підтримку. Внутрішній монолог Дарини, поданий авторкою, дає повну портретну характеристику її подрузі-зрадниці: «Вона знала одне, що подруга її зрадила. Свєтка просто втекла, і їй навіть не вистачило мужності сказати правду. Вона злякалась і збрехала» [1, с.122]. Вона, замість того, щоб підтримати Даринку, дати пораду або просто тримати язик за зубами, розповіла про хворобу усім, кому тільки могла. Саме цей епізод дає можливість стверджувати про типізацію подібних ситуацій і типізацію у характері героїв. Перш за все про діагноз своєї підлеглої дізнався Веніамін Павлович. Потім Свєтка розповіла про це Олексію, батькам Дарини та хазяйці квартири. Крім того, вона ще з’їхала з квартири, не пояснивши та не попередивши Дарину. До того ж, користуючись ситуацією, Свєтка почала зустрічатися з нареченим Дарини.

Світлана Талан показує ставлення у подібних ситуаціях, як у близькому колі, так і в професійній діяльності. Так, Веніамін Павлович наполегливо просив Дарину піти з клініки: «Дашо, – сказав він, втупившись у чистий аркуш. – Я ціную тебе як відмінного працівника і хорошу, добру, чуйну людину. Але у нас, і ти сама це розумієш, дуже престижна, приватна клініка. Я в неї вклав не тільки всі свої кошти, а й душу…» [1, с.131]. Але його можна зрозуміти, бо він не є для неї близькою людиною та нічим їй не зобов’язаний. До того ж він вболіває за репутацію клініки, бо хвора може заразити ще когось. Підлість вчинку Веніаміна Павловича полягає в тому, що він поширює чутки про хворобу Дарини, через що вона втрачає будь-яку можливість займатись улюбленою роботою:

«– Буквально вчора заїжджав до мене один мій інститутський товариш. Знаєте, ми з ним дуже товаришували в незабутні студентські роки. Ми тепер з ним колеги, але бачимося рідко – таке життя. У кожного свої турботи, сім’я, діти і таке інше… Так от. Заходить до мене в кабінет мій колега, мій друг, я йому, звичайно, був радий, дістав коньячок… Сидимо ми з ним, значить, мирно так розмовляємо, студентські роки згадали, посміялися з наших витівок, і тут він раптово мені каже: «Я тут у тебе у відділенні бачив дівчину-медсестру, вона зі світлим волоссям і великими, такими синіми, очима…» – Василь Георгійович зробив багатозначну паузу, але Даша вже все зрозуміла. Тут був Веніамін. Від такої думки в неї затремтіли коліна, і Даша прикрила їх своєю сумочкою.

– Дайте мені відповідь на запитання, Дарино Андріївна Шевченко: як звуть мого товариша? – запитав Василь Георгійович, чітко промовляючи кожне слово.

– Веніамін Павлович, – чужим голосом промовила Даринка, здогадуючись, що її зараз попросять піти.

– Розумниця! Здогадлива дівчинка! А чи не здогадалася ти, – завідувач різко перейшов на «ти», – яку причину твого звільнення з клініки назвав мені Веніамін Павлович?

– Він дізнався, що я хвора на СНІД, – випалила на одному подиху дівчина, відчуваючи, що робота в травматологічному відділенні від неї попливе, – але це ж не означає, що я не можу працювати медсестрою?

– Ще й як! Це означає, що я не хочу втратити своє, ось це, – завідувач різко поплескав товстими руками по шкіряних ручках крісла, – місце через те, що хворі перебуватимуть у зоні ризику! Ти уявляєш, як вони почнуть шарахатися від тебе, коли ти будеш їм робити уколи та перев’язки?!

Даша нічого не відповіла. Вона мовчки акуратно склала в сумочку свої документи і запитала:

– Значить, я можу йти?

– На всі чотири сторони! – кинув їй Василь Георгійович. – Не вистачає працівників – і ти не працівник.

Даша підвелась і мовчки пішла до виходу. У цей момент вона відчула себе так, ніби стояла коло ганебного стовпа.»[, с. 146].

Що казати про підступність колег, якщо Олексій, коханий Дарини, замість того, щоб вияснити причину зараження дівчини, вигнав її: «Це не секрет! Це – мій сором! – сказав Олексій і аж почервонів від обурення. – Як мені тепер усім цим людям дивитися в очі?! Ти хоч можеш уявити собі, як ти мене зганьбила?» [1, с.124]. Він упевнений, що Дарина зрадила йому з іншим, хоч він і знав, що дівчина була незайманою.

Світлана Талан подає нам історії з життя окремих людей, заражених СНІДом, які мали різні причини, різне сприйняття і різне ставлення до хвороби. Зокрема, авторка розповідає про 22-річного хлопця Антона. У його портретних характеристиках і зображенні внутрішнього монологу героя вона шукає оптимальне співвідношення у змалюванні персонажа і його оточення і нарешті аналізує стан його душі. Антон, син багатих батьків, який ні в чому не мав відмови, вирішив спробувати новий спосіб відчути ейфорію. Великі гроші, вседозволеність і весела компанія зробили з нього мажора, яким керували наркотики. Це його власний вибір, який виніс йому вирок - СНІД. І коли він нарешті зрозумів, що не він керує своїм життям, а наркотики і СНІД, вирішив покінчити  життя самогубством, бо саме так закінчується політ безтурботного метелика, що прямує на вогонь.  Здавалося б, у нього є все, про що мріє кожна людина. На жаль, гроші не робили хлопця щасливим, квартира та машина не радували його, а «друзі» й зовсім були несправжні: «Липових друзів, – з гіркотою подумав Антон. – Друзі любили не мене самого, а гроші, якими я щедро ділився з ними» [1, с.32].  Можливо, в такій долі хлопця  винен батько Антона, який через дуже велику любов до свого сина не бачив найголовніших проблем свого чада. Він не  розумів, що сину потрібні не стільки гроші, скільки звичайна батьківська любов. Можливо, через це хлопець почав шукати відповідь у наркотиках.  Під час того, як батько відправив сина на  лікування, Антон дізнався про страшний вирок. Авторка показує зміну його внутрішнього стану через трансформацію внутрішнього монологу героя: «Антон змирився і почав лікування. Але через кілька днів дізнався, що у нього СНІД. Ці слова прозвучали, як удару грому серед ясного дня» [1, с.33].  Батько відразу дав гроші на лікування від СНІДу. Але  здоров’я, як і любов, не купиш ні за які гроші. Тільки тоді Антон зрозумів цінність того, що в нього було, йому було соромно дізнатися про свою хворобу. Через внутрішній монолог героя авторка спонукає читача визначити серйозність порушеної проблеми, поставити себе на його місце, у

ту ситуацію, з якої нема виходу. Можливо, емоційний момент переживання внутрішньої трагедії і співчуття будуть відправною точкою, яка змінить погляд суспільства на дану проблему. Бо саме внутрішні переживання хлопця заставляють його покінчити життя самогубством:  «Краще померти від передозування, аніж від СНІДу, – подумав Антон. – Про хворобу знає лише батько, а він буде мовчати». Таке рішення ухвалив Антон звечора, і вже ніхто його не міг зупинити» [1, с.34]. 

Разом з цим Світлана Талан розповідає ще про одного героя  – Сергія. Саме портретною характеристикою даного героя авторка намагається витлумачити його психологічний стан, бо саме портрет є яскравим відзеркаленням того, що відбувається в твоїй душі і що далі являється результатом змін у житті. Він досить  успішний чоловік: має дім, машину, власний бізнес та найголовніше – кохану жінку Віталіну: «Сергій обожнював свою дружину і любив тією неземною любов’ю, яка іноді звалюється на чоловіків і робить їх то слабкими, як діти, то сильними, як кам’янисті тисячолітні гори, то до незмоги божевільними і безрозсудними. Він полюбив Віталіну одразу ж, як побачив уперше. До того моменту він готовий був посперечатися з будь-ким і віддати своє виробництво косметичних засобів тому, хто доведе, що є кохання з першого погляду. Він був далеко не хлопчик на той час і добре знав життя у всіх його проявах»[1, с.19].  Але  бізнес – дуже сувора річ. Партнери по бізнесу усувають зі свого путі конкурентів  будь-якою ціною. Так сталося і з Сергієм. Його конкурент підстроїв, так сказати, «зґвалтування» дівчини, яка хвора на СНІД.

Сергій саме та людина, яка перетворила життя Дарини на казку. Здавалося б, дівчина залишилася самотньою на все життя, вона ніколи вже не одружиться, не одягне весільну сукню і не матиме сім’ю. Через діалоги персонажів Світлана Талан демонструє нам справжні почуття головних героїв, які здібні на справжні вчинки задля щасливого майбутнього:  

«– Дашенько, – вимовив він, – я не знаю, як це правильно робиться, які слова треба дібрати для такого моменту, тому скажу просто: будь моєю дружиною.

Дашу захопила безмежна хвиля радості з домішком гіркоти.

– Спа… сибі, – прошепотіла вона, і на її щоках з’явився боязкий рум’янець. – Але… ти ж знаєш, що у мене СНІД.

– Знаю. Це нічого не змінює.

– Я хотіла сказати… Ми можемо жити з тобою разом, але вступати у шлюб… У хворих на СНІД життя може виявитися коротким. Я живу на межі життя і смерті й не знаю, коли мені доведеться перетнути цю межу.

– Цього ніхто з нас не знає. Я хочу почути: чи згодна ти стати моєю дружиною, – сказав Сергій, дивлячись у її бездонні сині очі. Він вклав їй у долоньку обручку.

– Я згодна бути з тобою завжди, навіки, – ледь чутно, із запалом прошепотіли Даринчині уста. – Без тебе я не уявляю своє майбутнє. Але… як ми будемо жити?

У її голосі пролунали нотки відчаю. Сергій не хотів, просто не міг допустити того, щоб ця дівчина, яку він обожнював, сумувала. Він поклав свою широку долоню на її маленьку ручку і сказав:

– Ми обоє навчилися цінувати кожну відпущену нам мить життя, кожен прожитий день. Будемо жити сьогодні так, ніби завтра вже ніколи не настане…» [1, с.281].

Сергій витягнув Дарину з того світу та подарував найголовніше – справжню сім’ю. Дарині більш не треба було замислюватися над тим, де взяти гроші на лікування, на житло та на харчі. Вона не принижувалася перед людьми, щоб її не кидали. Подружжя взяли з дитячого будинку дівчинку. Оленка  хвора на СНІД з народження, бо заразилася від матері. Вона нікому не була потрібна, тому батьки здали її в дитячий будинок. Там  дівчинка терпіла приниження, розпач та насмішки. Саме аналіз мови персонажів дає у повній мірі зрозуміти загострений психологізм ситуації, центром якого стає Оленка:

«– Нянечка у нас зла. Вона справжня відьма! Тільки мітли їй не вистачає! У неї навіть ніс, як у відьми, і два зуби спереду золоті!

– Вона тебе скривдила?

– Раніше вона одягала гумові рукавички, коли міняла мені постіль, а всі дівчатка дивилися і сміялись, наче на моєму ліжку лайно лежало» [1, с.301]. Цей діалог Оленки з Дариною підкреслює внутрішні переживання героїнь і споріднює їх духовно через спільну хворобу.

 

Маргарита Іллівна – завідувачка хоспісу. Жінка втратила чоловіка та єдиного сина. До того ж, вона онкохвора, але ставилась до Дарини, як до рідної дочки. Дарина ж ставилась до Маргарити Іллівни, як до матері, бо від біологічної матері вона не відчувала потрібної підтримки. Ця ситуація є теж доволі поширеною, яку засобами типізації майстерно подає авторка.

Ілона – дівчина, з якою Дарина познайомилася в хоспісі. Вони стали найкращими подругами. Ілона теж хвора на СНІД. Вона заразилася внаслідок вживання наркотиків. Вона шкодує за свої вчинки, але розуміє, що нічого не змінить. Ілона, як і Антон, мала багато грошей і, як їй здавалося, справжніх друзів. На відміну від хлопця, Ілона продовжувала жити, не замислюючись над самогубством.

Таким чином Світлана Талан наголошує на тому, що проблема СНІДу буде актуальною завжди і людям треба навчитися жити з цим, бо причини захворювання можуть бути різні, а наслідки для всіх однакові. І суспільство не може викреслити хворих на СНІД, хоч і намагається це зробити. Авторка сподівається на те, що тільки змінивши ставлення соціуму до проблеми дасть шанс на повноцінне життя всьому людству.

ВИСНОВКИ

 

 У романі «Коли ти поруч» Світлана Талан порушує проблему, яка є актуальною ще з початку 80-х років минулого століття. Серйозність ситуації   у тому, що хвороба на разі є невиліковною. І помилковою  є  думка, що захворіти може людина, яка веде асоціальний спосіб життя. Безумовно, таких більшість, які, вживаючи наркотики, вирішують спробувати новий спосіб відчути ейфорію. Великі гроші і вседозволеність роблять з них мажорів, якими керують наркотики. Це їх власний вибір, який найчастіше виносить вирок – СНІД. Саме СНІД починає керувати їхнім життям. І так найчастіше закінчується політ безтурботного метелика, що прямує на вогонь.

Умовно Світлана Талан ділить героїв твору на дві категорії: ті які знають, що наражають себе на небезпеку, бо ведуть аморальний спосіб життя і ті, які захворіли на СНІД випадково. Найчастіше  молодь, розважаючи себе наркотиками, не усвідомлює, що підхопивши хворобу, їх не пожаліють навіть їхні друзі, дізнавшись про СНІД, бо дозволяючи собі такі розваги, кожен має пам’ятати про розплату за них.

Іноді, незважаючи на зразковий спосіб життя, доля влаштовує такі пастки, про які ми навіть не здогадуємся. Ми часто не робимо вибір, а життя його робить за нас. Тому авторка розповідає про такі випадки, коли СНІД використовують, як зброю, щоб усунути свого конкурента по бізнесу, коли людину намагаються заразити СНІДом, використовуючи всі аморальні способи. Але Світлана Талан показує, що люди, хворі на СНІД на стільки різні: одні здатні боротися за своє життя і рятувати «зламані» долі, а інші – не можуть дати ради самим собі.

Світлана Талан підкреслює, що СНІД, як чорна мітка, як вирок для людини у нашому суспільстві, незважаючи на освіту, статус, вподобання. Хитросплетіння думок і сюжетні перипетії в романі заставляють замислитися над тим, як ставиться суспільство до людини, хворої на СНІД, а воно досить жорстоке. Кожен може опинитися на цьому місці і ніхто не знає, як до тебе поставиться подруга, коханий хлопець, батьки. Колишня подруга може стати ворогом, яка розпустить плітки про хворобу усюди, де тільки можна, позбавить можливості влаштуватися на роботу, омовить тебе перед рідними людьми, позбавить особистого щастя і не тому, що ти смертельно небезпечний для людей, а тому що, обливаючи тебе брудом, такі люди прагнуть «піднятися» на твоєму горі і урвати у тебе той шматок щастя, якого їм не вистачало. Проблему цієї трагедії Світлана Талан загострює тим, що подає внутрішній світ кожного з героїв через їх портретні характеристики, внутрішні монологи, засоби характеротворення, що яскраво змальовують психологічний стан кожного з героїв, до якого б соціального прошарку суспільства він не належав. Вона дає різні шляхи вирішення даної проблеми саме через засоби типізації та індивідуалізації, умовно вказуючи шлях для подолання жахливих наслідків. Підкреслює важливість вирішення даної проблеми, якої людство не зможе позбутися, можливо, ніколи, а значить з цим треба навчитися жити і розуміти тих, хто хворий на СНІД, бо ми теж від цього не застраховані. Письменниця показує нам справжню натуру людини, знімає маски, оголює душу.

Світлана Талан стверджує, що людині, хворій на СНІД, треба дати шанс з боку суспільства, можливо, останній для неї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.                Світлана Талан. Коли ти поруч. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» , 2012. – 323 с.

2.                Аркадій Сирис. СНІД розумовий як причина невиліковність біологічного СНІДу. – Москва: Красанд, 2010. – 240 с.

3.                Асмолов А.А. Психологія особистості – М., 1990. – С. 34

4.                Бектіміров Т.А .. Вірус імунного дефіциту людини типу 2. Питання вірусології; М .: Світ, 1990, т. 35, №3.

5.                Бородкіна О.І. Соціальний контекст превенції СНІДу. Навчально-методичний посібник. СПбДУ. 2000

6.                Василюк В. Морально-етичний ідеал і трансформація автобіографічного матеріалу у творчості молодих вчених. – випуск 6. – К., 2004. – С. 136-140. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Гром’яка, Ю.Коваліва та ін. – К.: Академія, 1997. – 752

7.                Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. / І Денисюк – К.: Вища школа, 1981. – 215 с.

Добин Е. Мистецтво деталі спостереження та аналіз. – Л.: 

Науково-дослідницька робота призерки обласного туру конкурсу МАН у 2017 році

І місце

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

 

 

ВІДДІЛЕННЯ ФІЛОЛОГІЇ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА

СЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

 

«Образ В'ячеслава Липинського та засоби його характеротворення у романі Тані Малярчук «Забуття»

 

Науково-дослідницька робота

учениці 11-А класу

Запорізького багатопрофільного

ліцею № 62

Турбар Наталії Андріївни

Науковий керівник:

учитель української мови

та літератури,

спеціаліст вищої категорії,

Федорович Олена Василівна

 

ЗАПОРІЖЖЯ

2017

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………….…………………………..…3

РОЗДІЛ І……………………………………………………………………....5

1.1. БІОГРАФІЯ ПИСЬМЕННИЦІ (ТАНІ МАЛЯРЧУК).………................5

1.2. ІНТЕРВ'Ю З ПИСЬМЕННИЦЕЮ…………………………….……......8

1.3. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ (ПОРТРЕТ, ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ, МОВА ПЕРСОНАЖІВ)……………………………………….13

РОЗДІЛ ІІ……………………………………………………………………..16

2.1. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ОБРАЗУ В'ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО У РОМАНІ ТАНІ МАЛЯРЧУК «ЗАБУТТЯ»…………16

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….……31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….33

 

 

ВСТУП

         Твір Тані Малярчук «Забуття» був однією з найочікуваніших книжок 2016 року. Роман був цікавий не тільки українським читачам. Він став переможцем літературної премії «Книга року ВВС» у 2016 році.

         Концепція цього роману доволі незвична для читача. Розвиток подій відбувається між двох часових паралелей, а сам роман не має послідовного сюжету. Тому твір є доволі складним для читача, але надзвичайно актуальним зараз, бо через засоби характеротворення, які доволі майстерно використовує авторка, розкриваючи образ головного  героя, вона підводить нас до вирішення питань, які будуть актуальними в усі часи: політика чи політиканство, державні інтереси чи власні, і, нарешті, незалежність чи рабська покора? Такі прогресивні ідеї не завжди були вигідні для усталеної системи влади, тому ті, хто намагався їх реалізувати, думаючи про майбутнє народу, були поодинокими маяками, які давно існуюча система намагалася згасити задля своєї зручності і спокою. І таки багато хто зійшов з цього важкого шляху, зневірився, стикаючись із суцільним супротивом влади. Когось роздавила система, хтось увійшов до когорти «розстріляного відродження». Люди йдуть з життя, покоління змінюються, але бажання бути вільною нацією придушити неможливо.

         Таня Малярчук хотіла підкреслити, що навіть протягом кількох десятиліть, коли наша держава називалась незалежною, певних прав вона не мала. Назва залишалась тільки назвою. Боротьба за право не тільки називатись, а й бути незалежною точиться й зараз у Верховній Раді, як колись було за часів становлення молодої Української Народної Республіки. Тому той важкий шлях до незалежності, який обрав В'ячеслав Липинський, і ті прогресивні ідеї, які намагалися донести до народу його сучасники і послідовники, як-от відомий український письменник Микола Хвильовий у своїх статтях «Україна чи Малоросія?», «Каме грядеш?», є наразі актуальними, а питання, чи має Україна сьогодні справжню незалежність, залишається відкритим. До дискусії з приводу цього нас і запрошує авторка роману «Забуття» Таня Малярчук.

Об’єкт дослідження:  роман Тані Малярчук «Забуття».

Предмет дослідження: Образ В'ячеслава Липинського та засоби його характеротворення у романі Тані Малярчук «Забуття».

Актуальність дослідження: роман Тані Малярчук «Забуття» новий, вийшов друком у 2016 році у видавництві Старого Лева. У ньому  авторка порушує питання становлення справжньої, а не удаваної незалежності.  Боротьба за право не тільки називатись, а й бути незалежною, точиться й зараз у Верховній Раді, як колись було за часів становлення молодої Української Народної Республіки. Авторка наголошує на важливій ролі сучасних молодих політиків, які змінять застарілу систему влади, даючи їм за приклад образ В`ячеслава Липинського, який зміг перейнятися ідеями національного відродження, але не зумів реалізувати свої прогресивні думки, бо не мав сильної підтримки, а політична система того часу стійко опиралась змінам, які були невигідні для влади.

Мета дослідження полягає у спробі проаналізувати роман Тані Малярчук «Забуття», виокремити і розкрити основні засоби характеротворення образу головного героя В'ячеслава Липинського

Для реалізації мети потрібно було виконати такі завдання: детально проаналізувати роман під кутом зору зазначеної теми, визначити шляхи розв’язання проблем, порушених у романі Тані Малярчук «Забуття».

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це взагалі перша спроба в літературознавстві проаналізувати роман Тані Малярчук «Забуття», який  був надрукований у 2016 році у Видавництві Старого Лева у Львові. Твір ще не став об’єктом широкого дослідження літературознавців, хоча є надзвичайно цікавим і актуальним.

Практичне значення: матеріали дослідження можуть бути використані на уроках позакласного читання, на уроках Історії України під час вивчення проблеми українського монархізму в школі.

 

 

 

РОЗДІЛ І

1.1.         БІОГРАФІЯ ПИСЬМЕННИЦІ (ТАНІ МАЛЯРЧУК)

         Малярчук Тетяна Володимирівна (Таня Малярчук) народилася у 1983 році в місті Івано-Франківськ, деякий час жила в Красноярську, закінчила Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, за фахом – філолог. З 2011 р. живе зі своїм другим чоловіком Міхаелем Штіллером у Відні: «Я не прив'язана до географії, тому що мій офіс - чотири стіни та комп'ютер» [3].

         Про себе Таня розповідає неохоче. Вона доволі не публічна. Писати пробувала в 6 років. В старших класах вірші були серйозніші, відчувався вплив української літератури. Тетяна говорить, що вона схожа на своїх героїв.

          Вона обожнює українську культуру бароко: «Барокові біографії – неймовірні! Так багато різних прізвищ – Зизаній Тустановський, Феофан Прокопович, величайший інтриган всея Русі, Димитрій Туптало – взагалі один з моїх улюбленців». Мріє написати «альтернативний історичний детектив про бароко». Сучасну літературу читає мало. «Андрухович, Прохасько, Іздрик – і так ясно, що це хороші письменники». З молодих їй подобаються Катерина Калитко, Михайло Бриних, Олександр Ушкалов, із закордонних – Джон Фаулз. Читачам Таня радить читати класичну літературу, бо «сучасна література втратила ґрунт під ногами, і єдине їй виправдання, що й ціле людство втратило».

         Про свої книжки Таня Малярчук каже: «… найперше, - це історії, багато різних історій про все, що завгодно», «історії і деталі». Деталі оживляють її історії, роблять їх візуальними. Герої її творів справжні, події – вигадані. «Мої тексти автобіографічні». Вона пише про нашу реальність – знайомі гори, ріки, назви, супермаркети, двори, церкви, дороги, міста, села… Але раптом у звичайні рамки вривається безлад, і читачу доводиться розплутувати безліч філософських вузлів. В її книгах людська сила і слабкість, казки і чортівня, мовчання і сповідь, кохання і любов, народження і переродження.  Тетяна хоче «… щоб люди, які читають, були щасливіші у той момент, коли читають… Просто є історії, які можуть зробити так». Хай кожен читач знайде в її текстах щось своє і стане від цього кращим. Задля цього вона й пише.

         Оповідання Тані Малярчук «Я і моя священна корова» було включене до збірки «Найкраща європейська проза – 2013», виданої в США, а у престижному віденському видавництві Residenz Verlag восени 2013 вийшов німецькою мовою роман «Біографія випадкового чуда». «Таня має винятковий літературний талант, вона надзвичайна літераторка з вражаючим відчуттям мови», - зазначила у розмові з DW Клаудіа Ромедер, керівник видавництва Residenz Verlag. Також авторка друкується у виданнях «Березіль», «Четвер», «Критика», «ШО». ЇЇ оповідання та романи перекладаються білоруською, російськую, англійською, німецькою, румунською та польською мовами. У 2013 році стала  лауреатом літературної премії Джозефа Конрада. Також оповідання Тані Малярчук «Жінка та її риба» відзначилось премією «Kristal Vilenica 2013» (Словенія). А останній роман авторки «Забуття» став книгою року за версією британскої телерадіомовної компанії ВВС.

 

1.2.         ІНТЕРВ'Ю З ПИСЬМЕННИЦЕЮ

—  Нещодавно Ви зізналися, що є «відданим фанатом українського бароко». Трохи детальніше про це. І чи позначається це захоплення на Вашій прозі? А ще пригадую, що Ви начебто маєте намір написати щось альтернативне до бароко.

—  Я люблю ігри розуму і не вірю в можливість об’єктивної історії. Тому, напевне, епоха українського бароко така мені близька. Старі тексти через малозрозумілість видаються загадковими, а фактична недослідженість українського бароко дає змогу фантазувати і будувати альтернативні історії скільки завгодно. Я обожнюю копирсатися в назвах і біографіях, вони розростаються і розбудовуються, як стежки в саду Боргеса. Через деякий час я успішно всі ці даремні знання забуваю, щоб невдовзі вивчати їх заново. Тому бароко для мене безкінечно нове і безкінечно цікаве. Я вживаю слово бароко не зовсім у літературознавчому значенні. Для мене це Україна з кінця ХVІ століття по середину ХVІІІ. Образно кажучи – від початку книгодрукування до «Малоросії». Є чудова книжка Олександра Оглоблина «Люди Старої України». Непогана назва для роману або якогось безкінечного серіалу. Саме ця книжка, видана у Мюнхені, здається, у 1956-му, наштовхнула мене на думку написати про ті часи і тих людей. Я навіть кілька разів бралася, але на якійсь двадцятій сторінці розуміла, що ще не можу. Ще задурна. Не впевнена, чи таки колись втілю свій задум, бо тоді, боюся, доведеться вчити старогрецьку і латину й роками сидіти по бібліотечних архівах, аби почитати першоджерела. А потім одного дня я просто з’їду з глузду і про мене із сумом скажуть: вона хотіла написати щось альтернативне про бароко.

—  Тема усамітнення – чим для Вас вона важлива?
— Швидше не усамітнення, а втечі. Я поки що сама не зовсім розумію, чому часто повертаюся до цієї теми. І в писанні, і в житті. Коли здається, що ситуація безвихідна, я і багато моїх героїв просто йдемо геть із гордо піднятою головою чи, навпаки, підібгавши хвіст. Не знаю, чому так. Може, через боягузтво чи слабкість. А можливо, тому, що тільки втікаючи розумієш, що насправді втекти не вдасться і що доведеться терпіти себе такою, як є. І навіть спробувати те, що є, полюбити.

—  У ваших книжках присутній момент автобіографічності. Ототожнюєте себе зі своїми героями? Наділяєте їх своїми рисами, переймаєте з часом щось від них?

—  З Лєною із “Біографії випадкового чуда” прожила майже два роки. Вона мені була приємна, але це було якось так, наче живеш з якоюсь людиною два роки з дня в день, з дня в день. Рада, що вона “народилася” і пішла від мене. Але я — не така, як Флобер. Коли він три сторінки описував, як мадам Боварі вмирала, у нього на роті виступила піна (одна з ознак отруєння миш’яком, яким, власне, і отруїлася героїня). Він сам не труївся, звісно, просто настільки максимально перевтілився у свого героя. У мене такого ототожнення немає. Наразі тільки можу випадково називати людей іменами героїв своїх книг. Пройшла певну письменницьку еволюцію. Років десять тому, коли тільки починала писати, то я, як учень-художник, просто дивилася на когось або на щось і намагалася це максимально точно для себе самої це описати. Так і знаходила героїв, писала книги. Тепер у мене зовсім інший спосіб писання. Дивлюся на людей, але описую у книзі не їх, а ті мої історії, які вибудовуються навколо них і які відрізняються від того, що ставалося в реальності.

—  То чому новий роман, який Ви писали довгих чотири роки, має назву «Забуття»?

—  Я довго вагалася щодо назви книжки, перебирала у голові сотні варіантів, - розповіла Таня. - І якось, коли ми зустрілися з Юрієм Андруховичем на одній з літературних подій, до мене прийшла ця назва. Я одразу ж розповіла йому, що нарешті придумала ідеальну назву для свого роману – «Забуття». «Але ж це так банально», - зауважив Андрухович, хоча й додав, що оригінальну назву вигадати для роману зараз дуже складно.

—  Що сподвигло вас написати роман саме на цю тему?

—  Ця тема мене навряд чи зачепила би настільки глибоко, якби я не зробила фатального кроку у моєму житті - переїхала в Австрію. Це було імпульсивне рішення, зроблене під впливом почуттів, любові... І лише за рік часу я усвідомила наслідки: що таке для людини мови опинитися не на своїй землі, втратити коріння, відчути кризу ідентичності. Життя за межами України змусило мене шукати її за кордоном, у Відні. І з'ясувалося, що Відень - одне з найбільш українських міст у Європі, бо саме сюди після натиску більшовицького режиму ринула більшість українських політиків, філософів, письменників. Після Першої світової війни тут опинилися близько 50 тис. українських емігрантів (з 500 тис. мешканців міста). У 20-х роках ХХ століття тут видавалося десять українських газет, їх усі я знайшла в архівах і з них, власне, й дізналася про Липинського.

—  Ви не тішите своїх читачів “хепі-ендами”, щасливими розв’язками, у більшості ваших героїв тяжка доля…

—  Не хочу і не можу писати по-іншому і про інше. Мені подобається це робити саме так, як роблю. Маю до своїх ге-роїв такий жаль… Насправді їх всіх люблю. Таких, на перший погляд, — лузерів, а насправді — людей, які починають трошечки інакше мислити, ніж навколишнє середо-вище. Кожен знає, що не можна порушувати права іншої людини, бити, вбивати… Це нібито суспільні правила, які всі знають, але ніхто не виконує. Наприклад, “закон” українського суспільства: “Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох”. Це – те, серед чого я виросла. Мої ж герої буквально розуміють ці суспільні правила, за якими теоретично мали би співіснувати всі люди між собою. Але насправді ті одиниці, хто за ними існує, стають лузерами. Їх можна називати по-різному: лузери, ідіоти, дури. А можна подивитися по-іншому на них — як на справжніх нормальних людей. Я дивлюсь саме так.

—  Як ставитеся до критики? Чи вважаєте свої твори достатньо прочитаними?

—  До критики ставлюся болісно, як і всі люди. Особливо, коли вона влучна. Тоді хочеться плакати від власної безпорадності й недовершеності. Хочеться кинути все і зайнятися важкою фізичною працею зі словами «ну то пишіть собі самі». З часом і досвідом, щоправда, я навчилася хитрувати. Тепер приймаю критику як продовження існування книжки. Коли щось робиш, будь готовий, що комусь це не сподобається. Болісна реакція на критику, як не крути, це крик ущемленої гордині. Слава Богу, я це розумію і борюся з собою. Було би добре також, щоб українські критики теж боролися з гординею, пишучи свої тексти. На жаль, чи на щастя, я зробила свій вибір. Пишу і буду писати, бо це єдине, що приносить мені задоволення. І – це вже точно на щастя – я не обдумую ступінь прочитаності власних творів. Із комплексом генія, якого не зрозуміли, – це не до мене. Мені вистачає своїх комплексів по горло.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ (ПОРТРЕТ, ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ, МОВА ПЕРСОНАЖІВ)

         Портрет — один із засобів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажів. Маючи за основний предмет художнього зображення взаємодію людини з довкіллям, письменники описують зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях, у взаєминах поміж ними. Пильна увага до портрету персонажів ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішні психічні стани людей відбиваються в міміці (виражальні рухи м'язів обличчя), пантоміміці (виражальні рухи всього тіла), в динаміці мовлення (інтонація, темпоритм, тембр), диханні і т.п., що допомагає в процесі спілкування глибше розуміти внутрішній світ один одного. Окрім того, одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Тому письменники фіксують як зовнішній вигляд персонажів, так і їх внутрішній стан, намагаються витлумачувати відповідність чи розбіжність між їх зовнішніми і внутрішніми портретами. Тому портрет є засобом психологічного аналізу. Портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими або фрагментарними, неповними; можуть подаватися відразу в експозиції чи при першому введенні персонажа в сюжет або поступово, з розгортанням сюжету за допомогою виразних деталей. Усе це залежить від традицій, особливостей літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю митця. Але завжди портрет був яскравим віддзеркаленням погляду того, чиїми очима він творився, залежно від того, що знав оповідач про портретованого, як ставився до нього, в якій ситуації його сприймав. Художня цілісність задуму письменника немовби пронизувала і з усіх боків, висвітлювала портрет персонажа.

Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично внутрішній монолог оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо. Внутрішній монолог набирає все більшої ваги у творах українських письменників кінця XIX — початку XX ст. У зв'язку з посиленням психологізму зображення і відповідно до цього жанрово-стильових змін літературних творів, автор дивиться під новим кутом зору на об'єкт спостереження, шукає оптимального співвідношення у зображенні персонажа і його оточення, порушує часове розгортання сюжету, а головне — аналізує стан душі персонажа.

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої характеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя (в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері  інтонації, і у вимові слів, звуків тощо. Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв’язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальновживаними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками  тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

2.1. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ОБРАЗУ В'ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО У РОМАНІ ТАНІ МАЛЯРЧУК «ЗАБУТТЯ»

Своїм новим романом Таня Малярчук хотіла достукатися до українського народу і пояснити нам, як важливо знати своє історичне минуле, бо «хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього». Тому авторка назвала свій роман «Забуття», де символом «забуття» у творі виступає «час», який письменниця порівнює з «китом», що ковтає все на своєму шляху: політичних діячів, простих людей, історичні події і навіть цілі  епохи, одним словом - пам'ять. Аналізуючи мову автора, як засіб характеротворення героїв роману, розуміємо, що обраною назвою вона наголошує на крихкості часу та його швидкоплинності, на неможливoсті встежити, як він витікає крізь наші долоні: «Людське життя - його корм. Час поглинає все живе мільйонами тон, як гігантський синій кит мікроскопічний планктон, перемелює і пережовує до однорідної маси, так що одне життя безслідно зникає, даючи шанс іншому, наступному в черзі» [1, c. 2].  А коли пропливає «синій кит забуття», то від цих моментів залишається тільки віддалений спогад, розмиті образи минулого, і вже ніхто не в змозі підтвердити чи було це насправді. Коли задумуємося над цим, стає страшно від крихкості часу, від невідомості того, що приготував для нас наступний день, рік, сторіччя. Забуття стало частиною нас, але можливо воно вже було частиною епохи Липинського? Через назву свого роману Таня Малярчук хоче наголосити на глибині сенсу своєї книги, бо це не просто ще одна оповідь історії України чи діяльності її видатних особистостей. Це спроба авторки стерти пил зі спогадів минулого, які загубилися у вихорі давніх подій. І саме через засоби характеротворення і сприйняття реалій світу, ідентифікуючи своє єство з ідеологічними поглядами головного героя, подати справжню картину історичного минулого України: «Організація минулого була потрібна мені для важливого досліду. Так я могла з безмежної кількості розрізнених деталей вивести хоч якусь спільну закономірність, вибудувати історію історії, зрозуміти або хоча б наблизитися до розуміння таємниці, яка ще не давала з кінцями втонути у мороці підсвідомого. Час? Що це? Може, обвисла скеля, а людське життя — кволе деревце, що намагається вчепитися в неї корінням?» [1, с. 66].

         Письменниця одночасно є і головною оповідачкою в романі. Вона - журналістка 21 сторіччя, яка, випадково прочитавши у старій газеті некролог по смерті В`ячеслава Липинського - політичного діяча та письменника часів УНР, настільки зацікавилась його діяльністю як політика, котрий, захопившись ідеєю незалежністі української держави, торував цей непростий шлях, не зустрічаючи на своєму шляху підтримки. Осуд і байдужість з боку колег посіяли в його серці зневіру щодо того, чи потрібна взагалі Україні незалежність, чи вигідна вона політикам, які будують майбутнє держави? 

         Тому для того, щоб упорядкувати події минулого, журналістка починає читати старі українські газети. Аж поки одного разу не натрапила на некролог В'ячеслава Липинського на першій шпальті номеру газети «Свобода», яку видавала українська громада в Америці, відсунувши на другий план всі інші важливі події світу: «Тоді я не знала, хто він і чому помер. Але для когось  смерть цього чоловіка мала неабияке значення, якщо «Свобода»  повідомляла про неї на першій шпальті...» [1, с. 3]. Так Таня Малярчук вирішила дослідити біографію Липинського і оживити не тільки його історію, але і свою, щоб не зникнути безслідно для наступних поколінь. Тому вибір головного героя книги не був навмисним. На його місці міг опинитися будь-хто інший, бо час не щадить нікого і віднімає пам'ять у всіх без винятку. Липинський - просто один з мільйонів,  проковтнутих «синім китом забуття», хоча він зіграв не останню за важливістю роль в історії України: «Газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В'ячеслав Липинський», - щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі» [1, с. 101].

       Таня Малярчук настільки захопилась дослідженням життєвого шляху політика, що підсвідомо починає порівнювати його життя зі своїм, його ідейні принципи зі своїм світобаченням. І саме портретні характеристики героя, мова персонажів і внутрішні монологи дійових осіб дають нам можливість зрозуміти складність дослідженого образу політичного діяча і літератора В`ячеслава Липинського. Дослідивши історичні факти про головного героя, авторка доходить висновку, як швидко події стають історією, а людей, які їх творили, забувають. Це зачіпає її за живе, стискає серце, доводить до нападів паніки, бо між собою і головним героєм вона знаходить багато спільного: «Втім, справді нестерпними були не фізичні страждання, а викривлення реальності, нове її сприйняття, ніби з протилежного боку, тамтого, звідки вже не повертаються...Проте не зникнення щемило мені найбільше, а саме безслідність. Я подумала, що вже сама однією ногою там, у тотальному забутті. Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю» [1, с 2].  І саме засоби характеротворення допомагають зрозуміти нам, як читачам, що саме споріднює образ авторки і політика В`ячеслава Липинського, сплітаючи їх життя в заплутаний сюжет .

         Перехід від однієї сюжетної лінії до іншої допомагає усвідомити, які наслідки має вплив часу. Ось у Віденській кав'ярні зібралися найвідоміші та найзначиміші діячі того часу: Євген Чикаленко, Андрій Жук, Осип Назарук, Олександр Олесь. Вони діляться останніми новинами, дискутують на тему політичного майбутнього України, такі реальні, що ми занурюємось в атмосферу їх часу і переживаємо усі події разом з ними. Але не всі вони однозначно і з довірою ставляться до прогресивних ідей Липинського як політика нового покоління, бо його ідеї сприймаються кволо і з насторогою.

Опираючись на свої переконання, В'ячеслав Липинський разом зі своїми союзниками видавав літературу, спрямовану на освіту простих людей: «Так, наприклад, вони заснували видавництво “Селянська книжечка” із серією доступно написаних брошур на різноманітні господарські теми»

 [1, с. 39].

 Липинський хотів долучити до боротьби за незалежність України не тільки селян, він також поширював цю ідею серед поляків. Політик вірив, що людей, які живуть на одній землі, мають об'єднувати спільні інтереси: «Паралельно він їздив центральноукраїнськими містами з лекціями для поляків, намагаючись переконати стати справжнім, свідомими громадянами України» [1, с. 51].

Таня Малярчук вкладає в образ Липинського не тільки ідеологію, а й здатність мислити креативно, використовуючи в повній мірі свій інтелектуальний потенціал. Яскрава палітра засобів характеротворення, застосована письменницею, створює образ політика-інтелектуала. Липинський видав свій альманах української історії польською мовою, «над яким він невтомно працював майже три роки» [1, с. 55], аби поляки подивилися на своїх східних сусідів з іншого боку, зрозуміли їх багату історію і змогли долучитися до руху за незалежність України. Проте, на жаль, ані поляки, ані самі українці не звернули уваги на важливість того питання, яке самовіддано відстоював Липинський. Мабуть, у нього така доля — плисти проти течії. Багато хто поважав його за сміливість іти проти течії, проте політичну сторону не приймав ніхто.

         Здається, Липинський завжди був небайдужий до долі України. Мабуть, ця цікавість зародилася в ньому ще за часів навчання у київській гімназії. Проте важлива не причина, а сам факт. Усі вважали В'ячеслава Липинського свого роду феноменом, єдиним у своєму роді, як у позитивному, так і у негативному сенсі. Він подавав великі надії і обіцяв бути успішним у своїх починаннях: «Але вже тоді багатьом було зрозуміло, що з нього виростає щось зовсім інше, ніж планувалося» [1, с. 10]. Таку славу він заслужив цілою низкою немислимих для інших поляків вчинків. Наприклад, юнак українізував своє польське ім'я з «Вацлав» на «В'ячеслав»: «Не називайте мене Вацлавом. Я В'ячеслав....Я вважаю себе українцем» [1, с. 6], а своє прізвище з «Ліпінський» змінив на «Липинський», яким він тепер і відомий в історії: «Певна контрольована доза підпільної революційної роботи пасувала Кракову, як жодному іншому галицькому містечку. Не дивно, що саме тут, у, здавалося б, серці польського гонору, студент Ліпінськкий на очах у багатьох свідків перетворився на Липинського і добровільно вступив до лав українських громадських діячів. Ніхто його туди не кликав і особливо не вітав, прийшов сам. “Феномен”,- повторював професор Лепкий» [1, с. 11].

         Перейнявшись патріотичним духом українців,  ідеями про об`єднання і незалежність, які втілював Богдан Хмельницький, наш герой теж був сповнений споконвічним духом свободи та непохитної рішучості, як і вся українська нація: «На обличчі Липинського тепер проступала жорстка холодність, відмежованість, як у добровольця, що вже за самим визначенням не має право на дезертирство» [1, с. 36].

         Але В`ячеслав Липинський був за походженням поляком, тому співвітчизники називали його ідеї зрадницькими, а самого цькували. Так, професор Лепкий запросив до себе найближчих друзів, як українців, так і поляків. Там між ними зав`язалася гаряча неприємна суперечка. Поляки всіляко «нападали» на молодого Липинського, який стояв на засадах становлення української держави:

 - Польська інтелігенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави.

         Присутні поляки…оторопіли. На подібні твердження братів-українців вони мовчки всміхалися б і кивали головами, але стерпіти таке з уст собі подібного їм не дозволяв гонор.

–       Молодий чоловіче, - почав один із них, - які дурниці ви говорите...

[1, с. 12].

         Письменниця, яскраво змальовуючи образ Липинського, показує, як він  намагавася аргументовано відстоювати свою ідейну позицію. Вона виствітлює всі його сильні риси через діалоги і роздуми. У портреті головного героя, намальованим Танею Малярчук, бачимо образ сучасного політика, не обмеженого кордонами національної приналежності:

 –      В історії немає жодного прикладу того, щоб якийсь народ здався з власної волі. Український народ не виняток і здаватися без бою не буде. Він переживав подібне в середині XVII століття і спромігся на визвольну війну, яку, між іншим очолив саме український поляк Богдан Хмельницький.

 –      Український поляк? Пхе! Не існує такого поняття.

 –      А ви гляньте на мене, - парирував Липинський. - ... Бо я — український поляк. Моя мова польська, а віра — католицька...Проте чую себе забов'язаним у момент повстання українського народу стати на його бік....це справа логіки та політичної доцільності.

 –      У Польщі таких, як ви, пане Липинський називають ренегатами

 –      Ренегат зраджує своїх, а я своїх не зраджую...Чи був ренегатом Богдан Хмельницький...,спричинившись до загибелі польської і до повстання української козацької держави у XVII столітті? Хмельницький, як і я тепер, розумів її історичну необхідність. ...Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія [1, с. 12].

         Підсвідомо авторка ставить питання: «Чому ж молодий поляк В`ячеслав Липинський став українським політиком?». Може тому, що Україна має найтрагічнішу, але славну історію. Саме ця земля народила видатних особистостей, як Богдан Хмельницький, Байда Вишневецький, Павло Скоропадський. Хмельницький був зразком для Липинського: «Емоційно Липинський переживав інші часи, а саме — козацьке повстання 1648 року під проводом Богдана Хмельницького, вважаючи її найвагомішою подією в дотеперішній історії українського народу. Всі книжки, які він читав, і документи, які досліджував, так чи інакше стосувалися Хмельниччини»      [1, с. 18]. Саме тут на засадах вольності і братства було засноване військове об`єднання з бідних і біглих українців, які утворили Запорозьку Січ і козацьке військо, що стояло на захисті не королівських династій, а простого українського народу. Тому в українців прагнення свободи було закладено, можливо, на генетичному рівні. А чи кожна нація може похвалитися таким сильним духом? Таня Малярчук натякає, що саме це є основною ознакою в аналізі образу В`ячеслава Липиського, найяскравішою фарбою його художнього портрету, його характеру. Він, будучи поляком, підсвідомо ідентифікує себе з українським народом, бо має схожі риси і, аналізуючи засоби характеротворення, це стає зрозумілим.

         На подіях революції 17 ст. Липинський  базував свої політичні переконання щодо майбутнього України. А саме: він хотів створити в Україні монархічний устрій. В'ячеслав Липинський  у своєму гетьманському збірнику «Листи до братів-хліборобів «...окресилив головні причини поразки визвольних змагань і стратегію майбутньої боротьби». Він казав: «Програли українці, бо не мали ідеї, віри, легенди про одну, про всіх українців об'єднуючу, вільну і незалежну Україну. Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось...Бракувало «об'єднуючої» ідеї. Опираючись на традиційну українську державність, якою в історії українського народу було лише гетьманство XVII – XVIII ст., можна створити таку ідею» [1, с. 84].

Липинський вважав, що «тільки сильна українська монархічна влада зможе зараз утримати наш край хаосу» [1, с. 68]. І коли з`явився шанс створити державу своєї мрії, ще й на чолі з єдиним живим нащадком справжнього гетьмана — Липинський не міг втратити таку нагоду. Всі, хто вивчав історію України, знають ім`я Павла Скоропадського, проте не кожен знає, що В'ячеслав Липинський був прихильником гетьманського руху і, власне, був його творцем. Йому навіть запропонували місце у міністрестві, проте він відмовився і став представником Української держави в Австро-Угорській імперії. Липинський робив усе, щоб посилити вплив і силу гетьманської влади, опираючись на підтримку простого народу: «Українці — народ хліборобський. Саме їх, хліборобів, треба гуртувати і готувати до майбутньої державної боротьби, а не ділити по партіях на панів і холопів»    [1, с. 42].

         Липинський завжди стояв перед вибором: Польща чи Україна, Вацлав чи В'ячеслав, Казимира чи політика? Проте глибоко в душі ніколи не було сумнівів, бо він завжди йшов тією прямою, не завжди безпечною, дорогою. Дуже легко недооцінити старання В'ячеслава Липинського, проте він присвятив майже все життя боротьбі за суверенність нашої держави. Хотів, аби його ідеальна мрія стала реальністю, тому «вимагав від гетьманців і самого гетьмана все більшої, майже утопічної моральності, відкидав будь-які компроміси, виявляв колосальну силу волі, супроти якої решта здавалися легкодухими нікчемами» [1, c. 94]. Він жив цією мрією дуже довго. Мабуть, тому біль від її провалу був ще нестерпніший. Люди, що не вірили в його ідеї, що не достатньо посвятили себе обраному шляху гетьманства, — все це вкупі довело Липинського до повного розчарування та зневіри у своїх переконаннях: «Він відрікся від гетьманства і всіх своїх колишніх однопартійців...Сам союз Хліборобів-Державників як голова Ради присяжних  Липинський ліквідував...Гетьманці у відповідь оголосили Липинського розумово і духовно надломленим руїнником, який власними руками нищить діло свого життя» [1, с. 97].

Діяльність Липинського сприймали по-різному. Так, соціаліст Дмитро Донцов взагалі не розглядав ідеї Липинсього як реальні, дещо насміхаючись над його поглядами: «Ви серйозно говорите про боротьбу за незалежність? Таких наївних думок, чесне слово, не чекав від вас почути » [1, с. 42].

Липинський завжди мав гордість, особливо коли йшлося про його репутацію. Він був непохитний навіть тоді, коли про нього друкували брехливі наклепи у газеті:

-Облиште...Скільки таких брехонь було надруковано про мене...

Але Липинський не вважав для себе можливим поступитися

-Звинувачення у хапчивості не годиться залишати без відповіді. Це незмивна пляма на репутації, як ви не розумієте [1, с. 52].

         Коли ж його репутацію спромігся заплямувати його учень Осип Назарук, якого він вважав другом, це неприємно вразило, бо то був удар у спину: «Звинувачуючи мене у хапчивості...пан поважний посол забуває, що сам одержав від Галицького уряду багато років тому з моїх рук коло двісті долярів, але обіцяної історії України для шкіл так і не написав...Удар під дих: Липинський більше не мав життєвої сили від нього оправитися. Закиди у використанні...державних коштів були для нього… найбільшою з можливих образ. Гонорар-допомогу за шкільний підручник він узяв лише через наполягання самого Назарука і згодом багато разів поривався віддати гроші, але Назарук цього не допустив...» [1,с. 96]. Хоча це і був поодинокий випадок, але досить неприємний для Липинського.

         Він знав більшість культурних та політичних діячів своєї доби і підтримував з ними не тільки приятельські відносини. Наприклад, в суперечці з відомим громадським діячем і українським  меценатом Євгеном Чикаленком Липинський вперто відстоював важливість власної держави для українців, важливість саме незалежності, в яку не вірив Чикаленко, бо у відповідь гостро відреагував:

-         Не культурна автономія, а тільки власна держава може дати українцям те, чого вони хочуть, - сказав він, очевидно, трохи необережно, бо Чикаленко спалахнув:

-         Спустіться на землю, добродію! Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете – держава! З ким її будувати?

Він довго не міг забути .цих Чикаленковх слів, які, мов ніж у спину від найближчого друга, зринали в пам`яті завжди, коли Липинський почувався слабким. [1, с. 53].

Описуючи стосунки головного героя з друзями, письменниця Таня Малярчук розуміє, що саме вчинки людини характеризують її якнайкраще, тому вона через внутрішні монологи і діалоги як засоби характеротворення змальовує портрет Липинського, підкреслюючи його саме тими фарбами, яких не вистачало для довершеності образу: «Липинський пополотнів і замовк. На прямі образи він ніколи не вмів реагувати відразу» [1, с. 104].

         Більш за все Липинський товаришував з професором Лепким та Миколою Шеметом — з університетськими друзями, а також з Василем Доманицьким. Богдан Лепкий був першим другом В'ячеслава у Ягеллонському університеті: «Дбайливо вдягненний, свіжоголений, нігті плекані, весь в чорному, навіть краватка чорна — таким професор україністики Ягеллонського університету Богдан Лепкий вперше побачив його у себе на лекції» [1, с. 28]. З Доманицьким Липинський познайомився під час лікування від плевриту у санаторії, вони одразу потоваришували. Разом почали видавати серію брошур “Селянська книжечка”. Він матеріально допомагав своєму другу Доманицькому, а також з власної кишені дістав гроші для того, щоб він залишився у санаторії ще на три місяці. Важко сказати, чи Липинський зробив це з поваги до того, що Доманицький зробив для української літератури, чи  просто з приятельських почуттів, проте щляхетність цих вчинків важко не оцінити і не підкреслити, як це зробила Таня Малярчук. Коло оточення завжди впливає на людину. Так, під впливом своїх друзів, співвітчизників та однопартійців був і В`ячеслав Липинський. Вони дещо змінили його погляди на життя і мрії, але остаточний штрих до портрету Липинського як політика зробила його дружина. Її вплив був найсильніший, бо саме вона була йому найближча.

 Своє перше та єдине у житті кохання В'ячеслав Липинський зустрів на одному з семінарів Ягеллонського університету. Після натхненного  виступу на підтримку України Липинського, Казимира Шумінська — так її звали, піднялася зі свого місця і почала вигукувати: “Ганьба! Ганьба!”. І це було кохання з першого погляду. Хоча читач і розуміє, що вона з В'ячеславом — абсолютні протилежності, це, здається, не бентежило Липинського — ця дівчина не покидала його думок. Але після їх другої зустрічі, їх ставлення один до одного змінилося. В'ячеслав дізнався, яку з церков відвідують Шумінські, щоб зайвий раз побачити Казимиру. А вона не підбирала слів, натякаючи на його ідейні вподобання: «Погляньте на поляка, який переймається русинами більше, ніж власною державою! Чому ж тепер, пане Липинський, прийшли до католицького храму? Ідіть моліться Богові правосланих холопів» [1, с. 22]. Тоді, як дівчина випромінювала огиду та ярість, Липинський був на диво спокійним. Їх третя зустріч під час прогулянки у Блонях дала початок новому етапу у їх стосунках: «...вона стояла перед Липинським, і її худе лице вперше випромінювало щось інше, ніж ненависть. Що це було? Задерикуватість? Виклик? Грайливий шал? Давній біль заворушився в ньому, ніби триголовий змій, якого у виснажливому бою тільки приспали, але не придушили цілковито...Казимира щебетала за крок від нього так приязно, ніби цілого року ворожнечі між ними взагалі не було. Ніби вони щойно познайомилися, і Казимира ніколи не ганьбила Липинського перед півтисячею свідків, ніколи не насміхалася з нього» [1, с. 23].

         У них було дещо спільне, окрім національності: вони обоє хотіли вчитися, захоплювалися соціологією і просто були закохані, проте ще більше в них було відмінностей. Казимира була чистокровною краків'янкою, яка цілковито не поділяла політичних поглядів і зацікавленості Липинського щодо України та її народу. Їх стосунки дуже складні. Аналізуючи мову Казимири, її внутрішні монологи і думки щодо ідей В`ячеслава, розуміємо, що саме її ставлення до нього, його політичних захоплень і вподобань стають однією з причин, яка наповнює його байдужістю і змушує остаточно позбутися його політичних переконань і мрій щодо майбутнього України. Саме дружина Казимира стає тим художником, яка малює остаточний портрет В`ячеслава Липинського як політика і людини, викорінюючи в його образі прогресивні ідеї, хист і бажання зробити мрії про українську незалежну державу реальністю. Вона полярно міняє його захоплення на байдужість, бо сама ніколи не підтримувала українських ідей, не вболівала за Україну, а день за днем, рік за роком «як вода камінь точить» змогла викоренити його ідейні переконання.

         Казимира не стала його однодумцем і помічницею, не підтримувала його, не приймала його сторону, отже, не кохала. Проте він  постійно чимось жертвував заради неї, аби врятувати ці стосунки. Вона не ховала відрази до України, проте все одно їздила  на заходи разом зі своїм чоловіком. Та все ж таки не  могла повністю пересилити себе і оселитися в Україні:

–       Казимиро, ти ж розумієш, що ми все одно  не зможемо жити в Кракові вічно? Тут, у цьому маєтку, мій спадок. Рано чи пізно ми будемо жити тут.

         Казимира  заціпеніла. На її гострому обличчі  проступили огида й переляк одночасно. 

   –    Ніколи, - процідила вона крізь зуби. - Я вмру, але не буду тут жити чи жити тут, чи вмерти — для мене те саме [1, с. 35].

         Казимира так і не змогла змиритися зі своєю другорядною роллю у житті Липинського, бо для того на першому плані завжди було майбутнє України. І саме це було найболючішим, бо України як держави Казимира не визнавала. Важливу роль у їх розриві зіграло ще й те, що, займаючись політичною діяльністю, Липинський  не мав достатньо часу, щоб піклуватися про дружину, а згодом і доньку, бо, на її погляд, він витрачав свій час на гонитву за своїми ілюзіями: «Бог не вділив нам із жінкою родинного щастя. У наступнім році , напевно, розлучуся, щоб не мучити ні її, ні себе. У мене в душі  чорна діра. Треба буде з нею якось жити далі» [1, с. 43].

          Проте Липинський  ніколи не зраджував політиці, але чи зраджував він Казимирі з політикою? Дружина не приймала таких умов, вона хотіла бути центром його життя, хоча вибір давно вже було зроблено не на її користь. Крапку в їх стосунках поставив не сам Липинський, а його переїзд до України. Авторка малює портрет Липинського через призму його думок і вчинків, внутрішніх терзань і докорів самому собі: «Ти зрадив свою сім'ю, говорив він, пожертвував нею заради нездійсненних мрій. Політичні переконання ти поставив вище за любов до жінки і доньки. Чи ти взагалі колись любив щось інше, крім моторошного виплоду своєї уяви — країни, якої немає? Їдь у свої дикі степи, нещаснику. Будуй на простогоні свій дім — у ньому ніколи не пролунає дитячий сміх» [1, с. 56].

         І все-таки віра в незалежну Україну окриляла Липинського, і біль від розриву з коханою відступав на другий план і, здавалося, не займав усіх його думок: «Настав час дій, вирішив він, тепер або ніколи...Липинський не міг і не мав права стояти осторонь. Трагедія особистого життя відступила на самий край душі...Липинський все рідше туди заглядав» [1, с. 68]. Він спробував повернутися до активної політичної діяльності, але час і сили на боротьбу з перекшкодами виснажили його, забрали сили, які він міг би використати для реалізації ідей незалежності. Дружина Казимира засіяла в його душі сумніви, які, як те чорне бадилля, зростало з кожним роком все більше і більше, а особливо оповило його душу після їх остаточного розриву.  Це проявляється також і у портреті героя :«...сутулістю, набутою від непевності обраного шляху» [1, с. 98]. Авторка Таня Малярчук через призму подій, взаємовідносин з героями твору, влучно малює засобами характеротворення портерт В`ячеслава Липинського, використовуючи не завжди яскраві фарби, натякаючи цим на те, що, будучи чистою людиною, «палаючи» народовольчими ідеями про незалежність, не кожен може встояти на хиткому і тернистому шляху і досягнути мети. Шлях до справжньої незалежності – важкий, і не всі,  запалившись його ідеями, мають сили дійти до кінця, як і сталося в романі «Забуття» з молодим і перспективним політиком В`ячеславом Липинським.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Своїм новим романом Таня Малярчук хотіла достукатися до українського народу і пояснити нам, як важливо знати свою історію, бо «хто не пам`ятає минулого, той не має майбутнього». Це спроба авторки стерти пил зі спогадів, які загубилися у вихорі давніх подій. Основний сюжет роману «Забуття» тісно переплітається з сучасними подіями в Україні. Саме тепер, у наш час, тема незалежності звучить дуже гостро. Після стількох років омріяної свободи стара небезпека знову дала про себе знати.  Українці — сильна нація, яка готова відстоювати свою честь і гідність, та прагнення до незалежності. Національна пам'ять означає не тільки знати про звичаї і традиції, про великих людей і важливі дати в історії. Це ще й пам'ять про помилки минулого, вміння на них вчитися і не допускати у майбутньому. Єдиного, чого не вміють робити українці, — пам'ятати. Тому особливо зараз ми маємо підняти важливі для нас питання.

Головний герой роману Тані Малярчук В'ячеслав Липинський — український історик польського походження, філософ, політик, засновник українського монархізму. Він завжди діяв у політичних інтересах нашої держави і, мабуть, краще за нас самих усвідомлював, наскільки Україні потрібна незалежність. Саме тому у момент повстання українського народу він став на його бік. Обраний Липинським шлях часто не підтримувався як поляками, так і українцями. Постійно рухаючись проти течії, він пожертвував своїм життям заради ідеї. У своєму романі Таня Малярчук прагне донести до читача думку про необхідність сконцентрувати увагу суспільства на порушеній темі через засоби характеротворення в образі головного героя. Образ В'ячеслава Липинського в романі розкрито через такі засоби характеротворення, як портрет, мовлення, дії, вчинки, взаємовідносини з іншими героями. Через призму аналізу засобів характеротворення портретна характеристка головного героя виглядає довершеною і одночасно виникає підсвідомий взаємозв`язок між історичною добою, зображуваним образом і приорітетами суспільства.  Бо  ми сьогодні почуваємся  тим поколінням, яке тепер змушене віддавати борги за помилки минулого, боротися зі страхами, брати відповідальність, визнавати вину і прощати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Таня Малярчук  «Забуття». - Видавництво Старого Лева. - Львів. 2016, - 250 с.

2.     Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара, ІНТЕЛЕКТ-РЕЛІЗ Випуск 5, «Фатальна Таня Малярчук”

3. Украіна в Сан-Франциско, або Біографія чуда Тані Малярчук

http://bukvoid.com.ua    

4.     Балакир А. Щодо літератури Україна сьогодні квітуча країна / А. Балакир // Країна. – 2012. - №43. – С.32-34.

5.     Герасименко Н. Дивакувате диво Тані Малярчук / Н. Герасименко // Українська літературна газета. – 2013. – 19 квіт. – С.16.

6.     Голобородько Я.Таня Малярчук – місіонерка візій / Я. Голобородько. //Слово і час. – 2010. - №2. - С.8

7.     Ірванець О. Просто Таня : [розмова з молодою письменницею Танею Малярчук] / О. Ірванець // Україна – 2007. - №10. – С.75

8.     Михед О. Любовний бестіарій / О. Михед // Сучасність. – 2009. - №11. – С. 219 – 220.

9.     Невипадкове чудо Тані Малярчук  // Молоді сучасні укр. письменники // www.youngsoul.com.ua

10.                       Стах В. Вредна і фатальна: Таня Малярчук – письменниця / В. Стах // Україна молода. – 2007. – 9 листоп. – С.18.

11.                       Таня Малярчук: «Громадянське суспільство починається з дрібного конструктиву» // День. – 2012. – 9-10 листоп. - С.21.

12.                       Чирка Т. Іронія чуда / Т.Чирка. // День. – 2012. – 7-8 верес. – С.23.

13.                       Незалежне інформаційно-аналітичне видання “УРА-Інформ”    http://ura-inform.com     

14.                        Інтерв'ю з Танею Малярчук: Щоденна online газета “Високий замок” http://wz.lviv.ua 

15.                        ЛітАкцент. Таня Малярчук: «Пізнаю вповні принади іммігрантства” http://litakcent.com           

16.                       Телехова О. Українська література. Методичні матеріали до вивчення шкільного курсу: Посібник для вчителів. – Харків: Ранок, 2000. – С. 28-36.

17.                       Семенчук І. Мистецтво портрета. – К.: Дніпро, 1993. – 188 с.